Тепер я пильна,

І спостерігаю за всіма

Бо я знаю зло це сила.

І тут з дзеркала діалогом:

– Яка сила - мила?

– Ти розмовляєш?

– Ні мовчу.

– Ти мене чуєш?

– Так. Ти не лякайся.

– Так це була ти!

А я вже думала, що я,

І всі мої мети

Не допомагали.

– Я прийшла сказати,

Що я вже в пеклі.

Можеш не заздрити,

Я тепер в зла тлі.

Що мені робити,

Я не хочу так?

Не можу мріяти,

Про краще аж ніяк.

– А до чого я тут?

– Ти схожа на мене - йди до пекла.

– Ні.

– Ну ти й жмут.

– Не жмут я, не бути мені в пеклі!

– На день на два, будь-ласка!

– Ні ні ні ні зникни.

Чому на тобі обличчя мого маска?

Зникни, щезни - нечиста сила!

– Ні облиш нечисте,

Чиста я як янгол.

– Не мели те,

Клятий ти диявол.

– Ах, як так кинь в мене щось, Може зникну.

– Ах, та на тобі ось...

А-а, це підстава!

– Чому ж не кидаєш?

Чи ти подумаєш?

Ти зовсім не знаєш,

Що утрачаєш.

– Це ти втрачаєш,

Ти померла в шістнадцять.

А тепер вже не погадаєш,

Бо життя в тебе нема.

І закляття не прочитаєш,

Бо нема кого приворожити.

Що ти зітхаєш,

Тобі самій набридло жити.

– Ти не знаєш, що таке пекло,

Чому несеш образи.

І сліз не мало протекло,

Бо винна там.

Сто років буду тут,

Та через вашу Лорію.

Сказала, що я жмут,

І в раю не поворожу.

Та не знала як їй довести,

Що не можу.

І довелося сили звести,

Щоб заворожить.

А Бог те бачив,

Земні гріхи то пропустив,

А мене з раю вивів,

І сказав: - «Ти помилилася»!

І демони сюди віднесли,

Та сказали, що магії цариця.

Коли всіх відьом знесли,

Сказали, що Демону сестриця.

Та я заперечила це,

І тепер в дзеркальному полоні.

Може допоможеш,

Своїй відьмі-донні.

– Бачу, що не брешеш,

Нечисті душі так не з’являються.

Та нічим не допоможу.

А ти помолися!

– Як? Як? Як?

– Так як на землі,

А не як ти ніяк.

Так як ти читала привороти,

Тільки молитву прочитай,

А не приворот.

Мої слова запам’ятай,

І підеш до раю воріт.

– Дякую подруго,

Ще зустрінемося.

Хоч тут самій туга,

Та все одно помолюся.

– Відьма молитву прочитала,

Нечиста сила запанікувала.

Не одна відьма верещала,

А Віка тихо плакала.

– Що ти наробила?!!

– кричав ненависті дух.

– Я так не хотіла,

Але не ваша я.

Самі винні, що закрили тут,

І ваша Лорія.

– Так замурую тебе в кут,

Що ніхто не знатиме де ти.

– Замурував,

У цегляну стіну.

І демонів послав,

На її вину.

І знову чую я,

Зі стіни стогін.

Знаю Віка то.

Вийду я на вигін,

Бо чути тяжко.

Чи помолиться знову,

Так за неї страшно.

Та не забула Віка мову,

І прочитала молитву.

Голосно кричала,

Демони рот закривали, ламали голову.

Та одне Віка знала,

Скоро їхні голови по відвалюються, Скільки думати-мудрувати.

– А я ще помолюся!

– Сказала Віка і почала дивувати.

Бог те почув,

І янголів по Віку послав.

А Сатана все гув,

І янголів проклинав.

Віддати Віку вимагав,

Але сторонився від святого.

Як говориться довго гавкав,

Від непорозуміння того.

Але більш в дзеркалі,

Віки я не бачу.

Не чую: не в стіні, не в скелі, А почути хочу.

7

Все було добре,

Магії море.

Із ставка хтось оре,

А за ставком, сам трактор оре.

То ділянка духів,

Не розносять про них слухів.

Бо мало хто в це вірить,

Та й не робити різних рухів,

Бо можна їх злякати,

Або ж гірше – розлютити.