Вклонилася й сказала:

– Не моя вина,

Я про твою смерть не знала.

Якби ти прийшов,

В життя мов.

– І дух тихо мовив:

– Я тебе за собою вів.

– Але вже трьох полюбив!

Духа природи живої...

– Я ще не бачив дівчини такої, Вона з чарівними очима.

Ах, ті очі тьма…

І Віка, чи знов приворожила,

Чому так стала мені мила.

Мене в чари охопила,

До себе поманила.

– Я так цього не хотіла.

– Не сумуй бо третя ти.

Із тобою хочу бути,

Із тобою хочу жити.

Не потрібні й хетоїти,

До життя як повернутись.

І куди скрутитись,

В який час схаменутись.

Чи заснути і забутись?

– Я не піду до Сатани -

Ми з ним запеклі вороги.

І ті чари: такі вони,

Що виростуть чортові роги.

Я у Бога попрошу,

Я йому молитву прошепчу.

І скажу, що хочу,

Щоб ти прийшов в життя.

І так зробила я,

Бог Арему життя дав.

Він не відмовляв,

А просто так подарував.

І за одно Віці попросила,

Віку радість охопила.

До Віки друзів я не мала,

Але мати бажала.

Ура, тепер природи дух відпала, Та вона Арема й не кохала.

Хоча про це все мало знала,

Та любові жадала.

А Віка… навіщо їй життя дала?

Я так довго домагалась,

Бажань своїх, що розуму лишилась.

І про любов Арема до Віки забула, І так сумно стало,

З того, що я зробила.

Мені ж любові мало,

А я здалася і забула.

Повернувся Арем в образ,

Лишив гори образ,

За порогом.

Так легше для всіх нас.

Але й любов мою відкинув,

В яму, в бездну її кинув.

І про неї навіки забув,

Як трактор почуття загув.

А як все було…

Як в чарівній казці.

Та все загуло,

Бо лише казки так кінчаються.

І не щастить мені,

А час той летить.

Не по моїй все вині,

Та я ціню ту з Аремом мить.

Та не довго я думала,

Бо Арем прийшов до мене з діалогом.

– Про що замріялась?

– З якимсь темним монологом.

– Та так мрії,

Як ти говориш нездійснені.

Попросила б матері Бога Марії, Щоб здійснила, та не можу.

– Облиш слова,

Тепер ми друзі.

Ось браслет із олова,

Це браслет вірної дружби.

– Дякую на добрім ділі,

Та якось не вмію це носити,

На це руки мої невмілі,

А ти не міг коханій подарувати?

– Я хотів їй із срібла,

Бо вона така добра,

А ще й дуже мудра.

– Я б сказала видра!

– Ти їй не завидуй.

– Що знов приворожила?

– Та ти не вигадуй,

По душі вона мені мила.

– То піду тоді я в сад,

До Віки я піду.

Скажу - не любить клятий гад!

Та на твою біду,

Я знаю ти приворожила.

Що ти говорила!!!

Яке закляття читала?!!

– Навіщо запитала?

– Бо ти в друге нечиста!

Чому Сатані тебе не віддала!?

– Та кажу, я вже не та,

І наміру не мала.

– Я засмутилась і пішла,

Ідею собі знайшла.

Пішла до річеньки губитись,

І не буду більш за долю битись.

Закрила очі і впала,

Та того не чекала…

Відьма мене викрала,

І щось наказала.

– Сиди і мрій на своїм горі,

Скажи дякую Лорі.

Що ти забула в цьому морі,

Золота чи срібла?

– Нічого, лиш любов.

– Ой, ось внесіть

Ті сльози,

Які не давали жити.

– Які ще сльози?

– Ти плакала в це море,

Зі сліз складалися мімози.

Та вже не горе,

Сльози ті - перлини.

Гарного кольору маслини,

Записані в морські билини.

Тому навіки тут ти.

– Ні, я не можу,

Краще хай перлини ваші будуть.

– Ну чим я тобі вгоджу,

Життя вже не зможу дарувати.

І я заплачу гірко-гірко,

Та й Бог почує те.

І пошле мене на землю швидко,

Бо просила я за Віку і Арема.

Пройдусь, зупинить мене Арем.