— Ця штука лише робить тебе точкою відліку. Далі все від тебе залежить, — посерйознішав Грегор. — Запам'ятай це. Тепер ти — сам собі таймер. Твій гейм почався.

Макс із захватом слухав братів інструктаж. Ручний хрономат взаємодіяв із хвилями темпорального поля, що існує в кожному людському організмі. Він мав три основних режими. У режимі хроносканера зчитував біологічні тайм-коди людини — час, відведений їй від народження до смерті, та час, який тіло вже прожило. У режимі хроноферезу він вилучав часовий запас організму, акумулюючи його в своєму сервері, а в режимі інжектора навпаки — віддавав біологічний час тілу. Цифрова панель дозволяла дозувати оперативний час із точністю до доби. З хрономата можна було «зливати» темпоральний заряд до потужніших носіїв, як інформацію з флешки.

— Юзається простіше, ніж мобілка, — пояснював Грегор. — Акумулятор заряджати раз на тиждень. Якщо хочеш забрати десять років, вмикаєш режим хроноферезу і на панелі виставляєш «десятку», а потім тиснеш курок-стартер. Якщо хочеш десять років і ще місяць, то через кому після років пишеш «30», тобто кількість діб. Щоб «обнулити» клієнта, вибираєш на панелі «АВТО». Тоді з нього за дефолтом викачається весь біотайм. Лишиться олдовий труп. Може, ще посмикається кілька годин.

— Приставляти до тіла можна в будь-якому місці?

— Де завгодно. Дівайс ловить темпоральне поле, а воно в кожній клітині фонить. Одяг не дає протекції. Перед цією штукою всі ми голі, брат. Світити її нікому не можна. Поліцаям не попадайся. Якщо женуться, непомітно викинь дівайс, запам'ятай місце, щоб потім повернутися і підібрати. Пам'ятай, що дівайс коштує більше, ніж усе твоє життя. Не ображайся. Так є.

Грегор промишляв біочасовим грабіжництвом. Разом з колегами по ремеслу він «чистив» запізнілих перехожих і самотніх пасажирів транспорту, п'яних і слабких, немовлят і ветхих стариганів. Для кожної операції було достатньо кількох секунд контакту хрономата з тілом жертви, яке мало бути відносно нього нерухомим. Крадений час зливали перекупникам, які добряче платили за кожен біологічний рік. Бізнес розвивався.

— Логіка проста. Сам розумієш, у малих кіндерах — найбільше нереалізованого тайму. В олдових кадрах — найменше. Так що перші нам пріоритетніші, — Грегор дістав свій хрономат, покрутив у пальцях. — Час — це гроші — тепер уже в абсолютно прямому сенсі. Зіллєш сотню років — купиш собі добру хату. Як у мене. Ще за п'ятдесят — добре авто. Як у мене. Бригадиром після мене станеш ти, колектив не проти. А я вийду на заслужений відпочинок. Твій час настав. Конкуренція на ринку назріває нехила. Треба більше надійних людей, більше дівайсів. Так що ти нам потрібен, брат. Ю-а-велкам.

— Чому ти хочеш відійти? — здивувався Макси-мільян.

— Я вже злив баригам років шістсот. Тепер складаю все бабло на рахунок, на відсотки живу. Я набігався по підворітнях… — Грегор зробив важку паузу. — І знаєш… мені кіндери сняться… Ну, ті, яких ми «обнулили»… Кляті кіндери… Але ти про це не думай, ти сам іще кіндер.

Грегор відійшов на кухню погодувати пса. Тим часом Макс узяв до рук братів хрономат. Потерті клавіші на панелі й тріщинка на корпусі засвідчили, що пристрій уже витримав не одну операцію. Макс поклацав режимами. На мікро-сервері братового хрономата зберігався тридцятирічний резерв.

— Чому ти не зливаєш весь тайм із дівайса? — спитав Макс.

— Поюзай свій брейн — зрозумієш.

— Тримаєш для себе?

— Це як запасне життя в комп'ютерному шутері. Я тримаю три десятки років на випадок, якщо «обнулять» мене самого. Подумай: ідеш ти по вулиці, жуєш баблгам, а тут хтось із-за спини тебе вичищає. За секунду ти падаєш, як сухофрукт, бо ноги не йдуть і руки крючить, бо тобі вже, наприклад, шістдесят п'ять, у тебе рак, і жити лишилося три години. Тоді ти з останніх сил дістаєш дівайс, вмикаєш інжектор і всаджуєш собі дозу молодості. Встаєш на ноги і вертаєшся на базу, а там уже тайм-терапевт тебе підрихтує до початкових кондицій.

— А де ця база?

— Тут, — Грегор дістав з кишені магнітну картку — сіру, без жодних написів.

— Я нічого не бачу, — почухався Макс.

— На ребрі карда є дрібні цифри. Перші сім — це шифр назви вулиці. Тобто порядкові номери літер алфавіту, які ти складеш докупи, коли запустиш хоч один нейрон у своєму одноядерному брейні. Останні три цифри — номер будинку. Без карда туди не ввійдеш. Тримай. Тепер ти там свій.

Макс замислився. Він зважував у руках два хрономати і силкувався відчути вагу часу в братовому дівайсі. Нічого не відчував. Тридцять років нічого не важили. Максові на хвильку стало млосно. Коли він глянув на Грегора, на гадку йому спало, що ця вікова дистанція зі старшим братом уже не є неподоланною. Ба більше… І тут його, як блискавка, прошила одна гидезна думка, що за мить обросла м'ясом реальності.

— Що, брат, боїшся? Ти не бійся, — позіхнув Грегор. — Люди завжди крали час одне в одного, але не усвідомлювали цього, поки не з'явилися ми, таймери. Хтось же повинен був поставити це хобі на професійну платформу.

— Скажи, а якщо закачати собі в тіло більше тайму, ніж ти прожив…

— Тіло вертається на старт, тобто стає ембріоном. А як може жити ембріон поза утробою?

— Як? — щиро загорівся Макс.

— Ніяк, — скривився Грегор.