Врешті-решт, дельфіни мають свою повноцінну мову з територіальними діалектами. Гідрофони дослідників фіксували широченну палітру звукових засобів: скрегіт, щебет, дзижчання, вереск, чмокання, хрюкання, клацання, скрип, виляск, писк, квакання, звуки, схожі на ревище стадіонної юрби або на дитячий лемент. Самих «свистів» вдалося записати понад триста різновидів. Крім того, у мові дельфінів розрізнили стільки ж рівнів звукової організації, скільки й у людській: звук, склад, слово, фраза, абзац, контекст. Було встановлено, що вони дають одне одному імена. Сумнівів бути не могло: така мова є засобом спілкування повноцінних особистостей з багатим психоемоційним світом.

Фатально, що місток між дельфінами і людьми в усі часи найнаполегливіше прокладали військові. Науковці з усіх інших галузей просто не мали такої сильної мотивації. Тому першим в історії афаліандрам, одним із яких був і Слабачок, судилося стати натренованими підводними диверсантами.

Тренували їх, як і простих дельфінів — тільки за рахунок заохочення й винагородження щедрою порцією риби (кожен із них споживав її по тридцять кілограмів денно). Насильства над собою вони б не пробачили. Складність для військових полягала ще й у тому, що насильства над людьми вони теж не сприймали. Афаліна ніколи не заподіє людині умисного зла, афаліандр, як виявилося — теж. Тому досі використовували групу лише в тих ситуаціях, коли вона не здогадувалася, що чинить шкоду людям, з якими ворогують її тренери. Слабачок і його веселі родичі замінували й підірвали кілька затонулих кораблів і субмарин без екіпажу, ліквідували кілька підводних складів, зруйнували навіть наземний маяк. Розвагою для них стало кріпити магнітні бомби на різні поверхні, а потім, відпливши на безпечну відстань, підривати їх дистанційним пультом.

Кожна операція у відкритому морі несла їм приємність бодай тому, що вони могли сповна застосовувати свої звички хеморецепції — сприймати й ідентифікувати мікроскопічно малі кількості хімічних речовин у воді. Море для них було скарбницею інформації: вони читали його своїми язиковими рецепторами, як книгу, миттєво дізнаючись, хто й коли тут проплив, його вік і стать, стан здоров'я, настрій, їстівний він чи ні. Не раз вони наштовхувалися на зграї дельфінів, знайомились із ними, знаходили спільну мову, хоча й викликали переважно подив.

Одна самиця дуже сподобалася Слабачкові, коли він крутився без діла в ході однієї з вилазок. Хоча вона й остерігалася його, такого чужого і дивного, однак не приховувала, що заінтригована. Вони перекинулися лише кількома свистами, але цю зустріч він запам'ятав на все життя. Він розумів, що все, чого йому при тій зустрічі так хотілося, було можливе. Люди назвали б це міжрасовим шлюбом. Для людей це нормально. Дельфіни теж могли б…

Однак треба було вертатися на базу — диверсантів зв'язував неписаний контракт із людьми, що годували їх рибою. Афаліандри були надзвичайно відповідальними істотами для свого трирічного віку.

Самиця залишилася в товщі тих запашних вод, а він приречено поплив у свій убогий басейн. Він запам'ятав її всю і вловив би запах її виділень за десятки миль, упізнав би обрис її плавника в цілковитій пітьмі на відстані багатьох кілометрів. А зрештою, які людські міри відстані могли висловити всепроникність його першого океанічного почуття?

Пролунав будильник. Слабачок вийшов з мрійливого стану. Жирок і Брехунок уже почали вовтузитися біля підводної боксерської груші. Короткі удари їхніх рук лунали в басейні, як ненав'язливе зіткнення айсбергів.

— Дивися, сальце своє не розбулькай, змерзнеш, — стрекотав Брехунок.

— Мого сальця стане на двох отаких, як ти, — не ображався Жирок, гамселячи грушу.

— Зараз я рукавичкою твої боки обшпунькаю, — підключився Сопушок.

— Ти Жирка не шпунькай, бо він нам водичку закалякає, — вступився Слабачок.

Защебетали, забили хвостами, почали вистрибувати з води.

Усі вони, як і чистокровні дельфіни, вживали багато пестливих форм, особливо коли кликали одне одного. До останніх днів людей вони також звали лагідно — то «ходунками», то «волохастиками». Але останнім часом з їхнім ставленням до «ходунків» щось коїлося. Слабачок і раніше людям не довіряв, а тепер відчував у собі зародження справжнього людиноненависництва. Ще трохи і, здавалося, він зміг би зробити «оте», як люди роблять з іншими людьми в крикливому кіні, коли з тіла чвіркає кров.

Їм віднедавна почали показувати ці фільми з кров'ю. Спочатку після тих фільмів усім чотирьом було погано. Потім їм кілька днів кололи під шкіру якісь рідини і знову показували криваве людське кіно. Було вже не так погано. Жирок навіть сміявся з деяких людських трюків. Колоти не припиняли, аж доки кіно перестало викликати стрес. Розумом Слабачок ще розумів усю гидоту демонстрованого їм «отого» — люди робили одне з одним це не через голод і не задля виживання, а через невмотивоване вроджене зло! — але нерви його тепер не вибухали обуренням. Це було схоже на часткову втрату смаку — ніби плаваєш у гнилій воді, знаючи, що вона гнила, але не відчуваєш до неї відрази.

У Слабачка, на відміну від решти афаліандрів, був свій секрет від військовиків: він умів читати. Це вміння було таким собі ментальним рудиментом, попри те, що, як вважала наука, темпоральне схрещення видів цілковито стирає свідомість піддослідного. Слабачок підглядав у папери офіцера-куратора, які той часом заповнював прямо над басейном, оцінюючи стан боєготовності групи. Зір у плавучого диверсанта був ідеальний — як під водою, так і над нею — проте далеко не всі прочитані слова він міг співставити з поняттями. Людська його пам'ять уціліла лише фрагментарно і в багатьох моментах давала збої.