— Тобі ж сьогодні бути пусковим, — не витримав Жирок.

— Давайте більше не вертатися в басейн, — серйозно промовив Слабачок.

— А рибка? — здивувався Сопушок.

— Ми навчилися запускати торпедки. Думаєте, не навчимося самостійно ловити їжу?

— А датчики, зашиті у нас у плавничках? — не вгавав Сопушок.

— Вони не глибоко зашиті. Вигриземо зубками одне одному.

— Наше місце не тут. Ми зовсім не такі, як усі, — висловився Брехунок.

— Вони зрозуміють нас, — мовив Слабачок.

Усі раптом замовкли. Жирок заскрипів, скеровуючи сонар у далину. Ціль наближалась. Слабачок знічев’я увімкнув і свій сонар, промацуючи корабель. Від раптового відкриття у нього почалося запаморочення: на кораблі були люди! Крізь металеві борти судна він бачив не лише їхні тіла — він, як завжди, уловлював обриси внутрішніх органів і міг сказати, які з тих органів потребували лікування. Він бачив також багато риби у трюмі. То був беззбройний риболовецький траулер. Офіцер брехав їм. «Дегуманізація», — майнуло в мозку Слабачка. «Дегуманізація»..

Весь задум військових розкрився перед ним зі страхітливою чіткістю. Бачачи в ньому прохолодне ставлення до людей, вони обрали його виконавцем першої диверсії з людськими жертвами. І запускати торпеду він мусив, неодмінно знаючи, що на кораблі є рибалки. Побачити їх своїм біосонаром і свідомо знищити. Це жорстока перевірка на готовність вчинити «оте». Вчинити, а потім зробити вигляд, наче всі інструкції командування були правдиві.

Слабачок зірвався і поплив геть від плато.

— Ти куди? — загукали йому вслід.

— Ви що, не бачите, який це корабель? — крикнув він, перейшовши на ультразвук.

Звісно, вони бачили. Але залишалися на місці, не важачись зрадити наказові. Він, котрий терпіти не міг людей, зараз мусив поборотися за життя кількох випадкових рибалок, приречених на експериментальну смерть. Треба було відтягнути трійцю від торпеди, щоб зірвати запуск. Зненацька йому сяйнула в голову ідея. Він відплив ще на якусь відстань, а потім видав дуже короткий і пронизливий високий свист із двох фраз — першої, висхідної за висотою звучання, і другої — спадної. То було волання про допомогу. Сигнал фальшивий, звісно, але сильніших засобів в арсеналі не було. Якщо дельфінова природа у них сильна, вони кинуться рятувати його, полишивши людську зброю — морський інстинкт співчуття переможе усе завчене людське, нанесене роками тренувань.

Він так і гнав, усе далі й далі, висвистуючи своє театральне «SOS» на швидкості сорока вузлів, зім'явши час своїх людських генів, заново народжуючи в собі чистокровного дельфіна. І минула не одна безконечна хвилина, поки він усвідомив, що вибуху таки не було. І, на відміну від людей, йому не конче було крутити головою, щоб пересвідчитися, що хвостата трійця пливе за ним.

— Ви — отець Теодор? — звернувся відвідувач із удаваною пошаною, змірявши настоятеля храму з ніг до голови і затримавши глузливий погляд на його розтоптаних черевиках.

— Так, це я, — у отця Теодора зажевріла надія, що до нього нарешті прийшов спраглий віри.

— Я у справі з музейного управління.

— А я гадав, що храмами завідує управління релігій, — розчаровано мовив священик.

— Саме так і було донедавна, але релігійне управління скасовано, а храми перейшли, так би мовити, під нашу егіду. І ваша церква Різдва відтепер також буде музеєм. Це в інтересах збереження споруди.

— Але це живий храм, Дім Божий, а не мертва експозиція! У нього інша місія!

— Отче, чи багато прихожан ви бачили в цих стінах… — чиновник обвів церкву поглядом, — за останній рік, окрім церковних мишей, звісно? Ця місія бачиться урядові вичерпаною.

Отець Теодор глибоко вдихнув, узявся обіруч за груди, квапливо сів у крісло в крайньому ряду. Лице його з червоними нитями капілярів потонуло у сивій бороді. Досконало голий череп світився. Чиновник примостився коло нього, дістав з дипломата табличку з написом «Державний музей „Церква Різдва Христового“».

— Ось це має бути завтра прикріплено на вході. Робоче місце зберігається за вами — уже як завідувачем музею. Вітаю з підвищенням, а то ж останнім часом ви тут були — хе-хе — сторожем порожнечі, а тепер у вас посада яка-не-яка.

— Забирайтеся геть, — процідив священик.

Чиновник пішов. Отець Теодор глибоко видихнув. Устав. Гримнув табличкою об підлогу так, що та тріснула надвоє. Пройшов до вівтаря. Повернув до ризниці. Накинув ризу. Віддихався. Виступив на амвон. Він раптом зловив себе на тому, що сам прожив останні роки, як сомнамбула — дух його снив, а вісімдесятирічне тіло сяк-так пересувалося, оперезане вінком недуг. Ні служб, ні сповідей не велося. У храмі весь час стояла мертва тиша. Музейна тиша — подумки визнав він. Він вирішив заговорити вголос. Якомога голосніше.