Те, що він подарував Марті свій біологічний час, іще сильніше зблизило їх, хоча близькість ця мала розпачливий присмак. Вони однак нудили цим пенсіонерським життям, із щоденними прикрими відкриттями у плані тілесної деградації. Метаболізм у їхніх різко постарілих тілах сповільнився, через це здавалося, що дні проковзують повз вікно зі спринтерською швидкістю.

Торн змиритися з таким існуванням не міг і все картав себе за неспроможність будь-що змінити. Драматичні ролі в театрі почали вдаватися йому ще краще. Тільки грав він тепер не Гамлета, а його безтілесного батька.

Загалом дилема життя видавалася йому відразливо літературною. Часом він уже був ладен украсти в необачного перехожого те, що вкрали у його Марти. Але це означало би продовжити ланцюг несправедливості власним злочинством, а Торн вважав себе вищим за злочинство. Проте періодично таке вегетаріанство на бенкеті канібалів ставало йому ненависним. Тоді він знову брав хрономат і йшов блукати вулицями, випробовуючи на міцність залишки свого морального імперативу. Повертався щоразу ні з чим. Світ блудив по колу разом із ним, не даючи відповідей на запитання.

Марта гукнула його зі спальні. Він вимкнув у вітальні телевізор і навпомацки — щоб не запалювати зайвий раз світла — доплентав до ліжка.

— А знаєш, Торні, раніше ми всі так любили вбивати час. Усі ці фільми, ігри, блоги, соціальні мережі, подорожі, пиятики… Ти так мені й казав: «Ходімо в кіно — час уб'ємо». Тобто у нас відібрали той лише час, який ми однак би розтринькали. Чому ж ми такі нещасні?

— Убивання часу на свій розсуд — одна з останніх свобод, які донедавна в нашій країні ще залишалися. Нас позбавили й цієї свободи.

— Але ця свобода була безцільна й безрезультатна — абсолютно незначущий досвід…

Він не знав, що їй заперечити. Лише позіхнув.

— Переживемо й це, — мовила Марта наостанок. Провалюючись у важкий сон, Торн зловив за хвостик одну маленьку думку, що поселилася в ньому віднедавна: він ніколи не зможе нікого «обнулити», навіть заради Марти. І ця думка дивовижним чином дарувала йому заспокоєння.

Максимільян перестрибнув через чотири сходинки ґанку й опинився перед дверима братового будинку. Грегор мешкав тут відтоді, як почав свої темні справи. Максові було чотирнадцять, і все, що здобув старший брат у свої двадцять п'ять, викликало у молодшого судоми заздрості.

Як і було домовлено, замість дзвінка Максимільян тричі постукав у двері. Спочатку до нього долинув гавкіт стаффордширського тер'єра Цербера. Потім Грегор відчинив, за звичкою іронічно оглядаючи молодшого брата і гойдаючи кучмою дредів.

— Привіт, Булшіт, заходь, — це звичне привітання завжди підривало у Максові бойовий дух — він ніби знову опинявся у своєму дитячому ліжечку з повними штаньми й острахом, що брат нагримає або приведе батьків розбиратися з його ганьбою.

Намагаючись не дивитися Церберові в очі, Макс протиснувся до вітальні, скинув пуховик просто на підлогу і сів у крісло навпроти Грегора. Брат мовчки міряв його поглядом, отримуючи задоволення від тої нетерплячки, яка не давала спокою Максовим пальцям. Під носом у молодшого стирчали ріденькі непристойні вусики, які він не зголював, помилково сприймаючи за доказ власного змужніння. Грегор відвів пса на кухню.

— Ну що, де дівайс? — не витримав Максимільян, щойно той повернувся.

— Який ти турбулентний… Буде тобі дівайс, але обіцяй, що зголиш отой лобковий хаєр під носом. Зроби собі реальний апгрейд, а то в банду не візьму.

Грегор із приємністю відзначив, що молодший брат страшенно подібний до нього. Чистісінький клон, тільки з більшим запасом невжитого часу. Схоже, прізвисько Булшіт уже варто замінити на щось солідніше. Тим більше, що настала пора висмикнути братика з-під опіки бабуні й навчити його деяких кепських речей.

Грегор відкрив кейс і дістав з нього новенький хрономат. У Максимільяна радісно закалатало в грудях. Кінець дитинству!

— На, це буде твій, — з удаваною недбалістю Грегор кинув йому хрономат.

— Джізес, мій дівайс… — роззявився Макс. — Фейк чи фірма?

— Що значить фейк?! Не ліцензійний, ясний болт, але працює так само. У нас у всіх такі, тормоз ти.

— Брат, ця штука рулить, — Макс не міг відірвати погляду від дивного інструмента, що мало чим нагадував справжню зброю, хоча таки був нею.