– Привіт, - покликала я.

Хто б це не був, але він не відповів, а лише пришвидшився, рішуче йдучи до мене. Зненацька я злякалась. Цівка поту сповзла по спині. Мої інстинкти волали.

Я підскочила і побігла на набережну. Ризикнула подивитись через плече. Тінь гналась за мною. Вона все ближче. Сходи надто далеко, я не добіжу. Я занурилась під пірс, в надії що стану непомітною в темряві. Тінь підходить. Я занурилась ще глибше. Це ніби гидка гра в схованки. Моє дихання різке та прискорене. Воно надто гучне, воно видасть мене. Я намагаюсь не дихати, але надто налякана. За декілька хвилин я дивлюсь вліво та вправо, але не бачу тіні. Ця людина здалась? Я починаю відчувати, що все скінчилось і руки хапають мене ззаду, руки охоплюють мою шию. Я не можу дихати...

– Клер!

Я відкрила очі і побачила як Гебріел тягнув мене назад, від тіла. Він опустив мене на пісок і сів коло мене.

– З тобою все гаразд?

– Я бачила це, - сказала я.
– Я бачила, як вона померла. Її задушили під пірсом. Я не змогла побачити, хто це зробив.

Я зупинилась і поглянула на Гебріела.

– Хто вона?

Він похитав головою.

– Не дивись.

Я піднялась і, хай буде прокляте запаморочення, повернулась до тіла. Мої очі спершу метнулись до рваних, обгризених нігтів. Потім до її довгого каштанового волосся. Потім до лиця. І я в туж мить впізнала її.

Джоні. Це була Джоні. Найкраща подруга Вікторії. Та, для кого я проводила читання. Та, кого я змусила давати свідчення поліції. Та, хто був наляканий хлопцем Вікторії, Джоелем. А тепер вона була мертвою.

Зненацька, мене вдарив запах. Я зробила лише декілька кроків вбік до того, як вміст мого шлунка вилися на пісок. Гебріел підійшов до мене і однією рукою охопив мою спину, а іншою тримав моє волосся, поки мені не стало легше.

– Джоел вбив її, - сказала я між глибокими подихами. - Більше ніхто тут не знав Джоні. Її не було тут, коли була Вікторія.

– Джоела тут також нема, - сказав Гебріел.
– Коли дівчина із Бостона не висунула звинувачення за викрадене авто, його відпустили.

– Це не означає, що він її не вбивав.

– Але його не було тут, коли вона померла.

– Як ти знаєш? Можливо, він не полишав місто. Або полишив і повернувся.
– Мій голос піднявся, коли зросло розчарування.
– Ви з батьком підозрюєте Пері і не будете зважати на інших, навіть якщо на них вкажуть докази.

– Докази вказують на твого брата!
– прокричав у відповідь Гебріел.

Я не могла повірити, що він був таким недалекоглядним і навіть не враховував Джоела. Киплячи від люті, я стисла кулаки. Я підійшла до нього, лише міліметри були між нами.

– Я хочу, щоб ти уважно послухав. Більше не буде нас. Ніколи. Я не буду працювати з тобою. Відтепер я працюю проти тебе.

Я відійшла і прокричала через плече.

– Адже хтось повинен знайти справжнього вбивцю.

Я побігла додому так швидко, як тільки могла. Все одно я повинна була бути там увесь час. Мама самісінька була вдома, чекаючи на телефонний дзвінок, а я на пляжі обнімалась з ворогом. Я була така ж зла на себе за той поцілунок, як була на Гебріела за його впертість. Крім того, його тату відкрило те, що в нього був і свій секрет. Я не могла довіряти йому. Тепер я була сама по собі.

Я пришвидшилась на вхідних сходах і забігла в дім.

– Мамо?

– Я тут.

Я ввірвалась в кухню.

– Якісь дзвінки?

– Ще ні, - сказала вона, ставлячи банку з содовою на стіл. Нейт сидів там, розриваючи серветку на тисячі шматочків, на його обличчі була написана тривога.

– Агов, - сказала я, сідаючи біля нього.

Мама літала по кухні, немов поранена пташка. Вона намагалась робити щось, щоб зайняти себе роботою.

– Я прийшов посидіти з вами, - сказав Нейт.- І, мабуть, щоб хтось посидів зі мною.
– Він намагався всміхнутись, але посмішка швидко згасла.
– Я хвилююсь, Клер.

– Я також. Але все буде гаразд, - сказала я, вирівнюючись на стільці і намагаючись наповнити голос надією.

Мама закрила воду в раковині.

– Щось сталось?

Я глибоко вдихнула.

– Джоні мертва. Її тіло на пляжі, мабуть, там вже і поліція.

Мама задихнулась і прикрила рот.

– Це - жахливо, - сказав Нейт.
– Вона утонула?

– Ні. Її задушили і кинули у воду. Це зробив той самий, хто вбив Вікторію та Біллі, я впевнена. І тепер більше, ніж завжди, я думаю, що це веде до Джоела, хлопця Вікторії.

Мама кивнула, дивлячись у вікно.

– Сподіваюсь поліція подумає так само.

Мама пішла на ганок подихати свіжим повітрям, лишаючи нас чекати біля телефону.

– Є ще дещо, - прошепотіла я Нейту.
– Я бачила тату Гебріела.

Він відмахнувся жестом.

– Мене більше не цікавить ця історія. Я буду працювати над нею, коли це скінчиться.

– Вікторія, - сказала я.

– Що з нею?

– Тату. Там написано "Вікторія".

Очі Нейта розширились.

– Це може бути збігом, - сказала я.
– Є тисячі Вікторій.