Вона думала, що її добрість підбадьорить Джейну, але та лише підняла на неї червоні набряклі очі й заревла ще гірше. Яка ж вона ще дитина.

Санса плакала теж, але тільки першого дня. Та й хто б не злякався, почувши різанину — ба навіть за товстими стінами Маегорового Острогу. Вона виросла, звикнувши до брязкання сталі у дворі, мало не кожен день чула стукіт мечів у двобоях, але почувалася зовсім інакше, коли усвідомлювала, що там вояки б’ються насправді, на смерть. Серед звуків бою чулися раніше нею не знані стогони болю, гнівні лайки, волання про допомогу, зойки поранених та вмираючих. То лише у піснях лицарі ніколи не кричали від болю та жаху, ніколи не благали про милосердя.

А вона плакала, благала крізь двері сказати їй, що відбувається, кликала батька, септу Мордану, короля, її хороброго принца. Але сторожа якщо навіть і чула, зберігала мовчання. Єдиний раз двері відчинилися того ж вечора. Досередини заштовхнули Джейну Пул, яка тремтіла і була вкрита синцями.

— Там усіх вбивають! — заверещала до неї дочка управителя. І розповіла ще багато чого: її двері вибив Хорт келепом, на сходах Башти Правиці лежали мертві тіла, сходи були слизькі від крові. Поки Санса намагалася втішити подружку, її власні сльози висохли. Вони вклалися спати у одному ліжку, обійнявшись, наче сестри.

На другий день стало тільки гірше. Сансу замкнули в кімнаті на самому вершечку найвищої башти Маегорового Острогу. З вікна вона бачила, що важку залізну решітку на воротях опустили, а міст над глибоким сухим ровом, що відділяв замок-у-замку від більшого зовнішнього дитинця, підняли. По мурах ходили ланістерівські стражники зі списами та самострілами. Бій скінчився, над Червоним Дитинцем царювала могильна тиша. Чулися тільки нескінченні схлипування та скимління Джейни Пул.

Їх не морили голодом — давали свіжоспечений хліб з сиром та молоком на сніданок, смажену курку з зеленою городиною на обід, крупник з м’ясом на пізню вечерю. Але служниці, що приносили страви, не відповідали на Сансини питання. Того вечора якісь жінки принесли її одяг з Башти Правиці, і деякі речі Джейни теж. Але вони здавалися не менш наляканими, аніж Джейна, і у відповідь на її слова втекли з таким острахом, наче вона хворіла на сіру смерть. Сторожа за дверима, як і раніше, нікуди з кімнати їх не випускала.

— Прошу вас, я маю ще раз поговорити з королевою, — благала їх Санса, як і усіх, кого стрічала того дня. — Вона обов’язково захоче зі мною побалакати, я знаю. Будьте ласкаві, скажіть пані королеві, що я хочу її бачити. Якщо не королеву, то принца Джофрі. Будьте ласкаві! Адже ми маємо одружитися, коли виростемо.

На заході сонця другого дня почав калатати великий дзвін. Він співав глибоким могутнім басом; його довга повільна пісня нажахала Сансу. Через деякий час йому відповіли інші дзвони з Великого Септу Баелора на пагорбі Візеньї. Спів дзвонів гуркотів містом, наче грім, наче попередження про бурю.

— Що це таке? — спитала Джейна, закриваючи вуха. — Навіщо дзвонять у дзвони?

— Король помер. — Санса знала, хоча сама не розуміла, звідки. Повільне, похмуре, як похорон, калатання наповнювало кімнату. Невже якийсь ворог увірвався в замок і вбив короля Роберта? Що за бій вони чули?

Вона лягла спати спантеличена, занепокоєна, налякана. То королем став її прекрасний принц Джофрі? Чи його теж убили? Вона боялася за нього і за його батька. Якби ж їй сказали, що відбувається…

Тієї ночі Сансі наснився Джофрі на престолі. Вона сама сиділа поруч із ним в золототканій сукні, у короні на голові. Усі, кого вона знала, прийшли до неї, аби схилити коліно і гречно привітати свою королеву.

Наступного ранку, на третій день, по неї прийшов пан Борос Блаунт з Королегвардії, аби відвести до королеви.

Пан Борос був неоковирний чолов’яга з широкими грудьми та короткими кривими ногами. Він мав широкого плаского носа, обвислі щоки з мішками, сиве тонке волосся. Сьогодні на ньому був білий оксамит; сніжно-біле корзно він застібнув пряжкою з левом. Звір сяяв золотом та мав очі з маленьких рубінів.

— Ви пречудово і препишно виглядаєте цього ранку, пане Боросе, — мовила до нього Санса. Адже панна мусить пам’ятати про чемність, а вона вирішила за всяку ціну лишатися справжньою шляхетною панною.

— Ви також, панно, — похмуро мовив пан Борос. — Її милість чекають. Прошу йти зі мною.

За дверима стояли ланістерівські стражники у кармазинових накидках та шишаках з левами. Проходячи повз них, Санса примусила себе чемно посміхнутися і побажати доброго ранку. Все-таки її перший раз випустили з опочивальні від тієї хвилини, коли пан Арис Дубосерд привів її туди за два ранки до нинішнього.

— Задля твоєї безпеки, чарівне дитя, — мовила тоді до неї королева Серсея. — Джофрі ніколи мені не пробачить, якщо з його ясним сонечком станеться щось погане.

Санса чекала, що пан Борос відведе її до королівських покоїв, та натомість він вивів її з Маегорового Острогу. Міст знову опустили. Якісь робітники спускали чоловіка на мотузках у глибини сухого рову. Зиркнувши униз, Санса побачила тіло, наколоте на гострі залізні шпичаки. Вона швидко відвернула очі, лякаючись спитати і водночас лякаючись дивитися надто довго, аби не впізнати когось знайомого.

Королева Серсея знайшлася у приміщенні малої ради на чолі довгого столу, захаращеного паперами, свічками та колодками воску для печаток. Палата була така розкішна, якої Санса ще не бачила. Вона витріщилася зачудовано на різьблену дерев’яну ширму та двійко сфінксів по боках дверей.