Поки навколо гинули Недові стражники, Мізинець вихопив його кинджала з піхов та притиснув до шиї нижче підборіддя. А тоді винувато всміхнувся.

— Я ж вам казав — не варто було мені довіряти.

— Згори, — вигукнув Сиріо Форель, полоснувши по голові. Ар’я відбила, дерев’яні мечі клацнули.

— Зліва. — Знову вигук, і знову свистить меч. Її зброя піднялася навперейми, клацнула, і вчитель також клацнув язиком.

«Зправа», каже він, і «Знизу», і «Зліва», і знову «Зліва», дедалі швидше, водночас наступаючи. Ар’я відступає, відбиваючи кожен удар.

— Колью, — попередив Сиріо, тож коли він уколов, вона відступила, відкинула убік його клинка і полоснула по плечі. Вона майже торкнулася, майже, так близько, що аж вишкірилася від задоволення. Перед очима теліпалося пасмо волосся, мокре від поту, і вона відкинула його тилом долоні.

— Вліво, — проспівав Сиріо. — Знизу.

Його меч розпливався у повітрі, луна у малій трапезній повторювала «клац-клац-клац».

— Зліва. Зліва. Згори. Зліва. Зправа. Зліва. Знизу. Зліва!

Дерев’яне вістря вдарило їй у груди з раптовим гострим болем. Але ще образливіше — удар прилетів не з того боку.

— Ой! — скрикнула вона. Ще до ночі буде новий синець, а спати з ним вона ляже вже у морі. «Синець — то урок», сказала вона собі, «а кожен урок вдосконалює».

Сиріо відступив назад.

— Тепер ти мертва.

Ар’я скривила мармизу.

— Ви мухлювали, — гаряче заперечила вона. — Сказали «зліва», а вдарили справа.

— Таки-так. І тепер ти мертва дівчинка.

— Але ви збрехали!

— Словами збрекав. Очима і руккою я кричав правду, а ти не бачиля.

— Я все бачила! — вигукнула Ар’я. — Я дивилася увесь час!

— Дивитися не є бачити, мертва дівчинко. Водотанцівник бачить. Іди до мене, покляди меча, зараз час слюккати.

Вона пішла за ним до стіни, де він усівся на лаву.

— Сиріо Форель був перші меч при дожі Браавосу, а чи знаєш ти, як то трапильося?

— Ви були кращим майстром меча у місті.

— Таки-так, але чому? Інші люди булі сильнішьї, бистрішьї, мольодшьї, чому саме Сиріо Форель був кращі? Слюккай, розкажу. — Він легенько торкнувся кінчиком мізинця до повіки. — Бачення, справжнє бачення, ось гольовне.

— Тепер слюккай. Кораблі Браавосу плявають туди, де тільки є вітер, у землі дивні та невідомі, а коли повертаюцці, їхні капітані ведуть дивні тваріні до звіринці дожа. Такі тваріні ти ніколи не бачиля: смугасті коні, великі плямисті істотті з шиями як диби, волокатті свиномиші завбільшки з корову, кусачі мантікорі, тигрі з дитинчияттами у сумці, джакливі ящери на двок ногак з кігтіамі завбільшки як коси. Такі тваріні був бачив Сиріо Форель.

— У день, про який я розказую, перші меч якраз помер, і дож посляв по мене. До нього прикодильо багато бравів, і стільки ж їх пішльо геть незнамо чого. Коли я був прийшов перед очі дожа, він сидів і тримав на колінак товстого жовтого кота. Він сказав, що один з його капітані привіз звіра йому з острова за скідним сонцем. «Ти бачив колись таку, як вона?», спитав він мене.

— Йому я сказав тоді, «Щоночі у провулкак Браавосу я бачу тисячу такик, як він», і дож засміявся, і того дня мене назвали першим мечем.

Ар’я скривилася від натуги.

— Я не розумію.

Сиріо поцокав язиком.

— Кіт був звичайний кіт, та й годі. Всі інші чекальї казкову істоту, от і бачильї казкову істоту. Вони казальї: «Який вельїчезний». Та кіт був не більший за іншик, тільки товстий і балюваний, бо дож годував його з влясного столю. Вони казальї: «Які мальєсенькі вушка». Та вука йому відгризли у бійках, як він був кошеням. А ще то напевне був кіт, але ж дож сказав: «Вона», і всі бачильї кішку. Ти почуля мене?

Ар’я трохи поміркувала.

— Ви бачили, що там було насправді.

— Таки-так. Відкрити очі є все, що треба. Серце бреше, голова робить викрутаси, та очі бачать, як є. Дивися очима. Слюккай вуками. Куштуй ротом. Нюкай носом. Мацай шкірою. Аж тоді будеш думатті, опісля, і так знатті правду.

— Таки-так, — відповіла Ар’я, вишкірившись у посмішці.

Сиріо Форель дозволив і собі посмішку.

— Я зараз гадаю, що коли приїдемо до той твій Зимосіч, тобі буде вже час взяти до рук твою голку.

— Так! — захоплено вигукнула Ар’я. — От почекайте, як покажу Джонові…

Позаду неї великі дерев’яні двері малої трапезної відкрилися зненацька, рвучко і з брязкотом. Ар’я крутнулася назустріч.

Під аркою дверей стояв лицар Королегвардії разом з п’ятьма ланістерівськими стражниками. Він був у повному риштунку, тільки що забороло підняте. Ар’я згадала його очі з набряками і темно-руді вуса, бо він колись приїжджав до Зимосічі разом з королем. То був пан Мерин Трант. Кармазинники мали на собі кольчуги на кубраках вареної шкіри та сталеві шишаки з левами на маківках.