— Джоне! — схвильовано покликав Семвел Тарлі. — Почекай-но. Хіба ти не бачиш, що робиться?

Джон обернувся до нього, шаленіючи.

— Я бачу підлу руку пана Алісера, ось що я бачу. Він хотів мене принизити, і принизив.

Дареон зиркнув на нього з відразою.

— Тобто таким, як ми з тобою, Семе, шафарювати судилося долею, а Сніг-воєвода, бач, гидує.

— Я краще володію мечем і краще їжджу верхи, аніж будь-хто з вас! — сіпнувся Джон. — Так нечесно!

— Нечесно? — пирхнув Дареон. — Та дівка чекала на мене голісінька, як мати народила. Сама втягла мене крізь вікно. А ти кажеш мені, що таке нечесно?

І він пішов геть.

— Служити шафарем зовсім не ганебно, — мовив Сем.

— Гадаєш, я хочу решту життя прати старечі підштанки?

— Старий, про якого ти кажеш — князь-воєвода Нічної Варти, — нагадав йому Сем. — Ти будеш коло нього вдень та вночі. Так, ти наливатимеш йому вино та мінятимеш постіль, але ще отримуватимеш його листи, слугуватимеш на раді старшини, узброюватимеш для бою і боронитимеш його спину. Ти будеш його другою тінню. Ти знатимеш все, у всьому братимеш участь… а до того ж великий шафар сказав, що Мормонт сам просив тебе для себе!

— Коли я був малий, — вів далі Сем, — мій батько наполягав, щоб я сидів у його приймальні щоразу, коли він чинив суд або когось зустрічав. Брав із собою, коли їздив присягати князеві Тирелу. Але потім став брати Дікона, а мене лишати вдома. Його більше не цікавило, чи я буваю на прийомах, якщо там був Дікон. Він хотів тримати біля себе свого спадкоємця, зрозуміло? Аби дивитися, слухати і вчитися з кожного кроку. Б’юся об заклад, саме тому воєвода Мормонт взяв тебе до себе, Джоне. Навіщо ж іще? Щоб вивчити на очільника Варти!

Джонові аж очі відкрилися. А й справді, князь Едард часто запрошував Робба до своєї ради у Зимосічі. Може, Сем має рацію? Казали ж усі, що в Нічній Варті піднятися високо зможе навіть байстрюк.

— Я цього ніколи не хотів, — вперто вимовив він.

— А нас тут ніхто не питає, чого ми хочемо, — нагадав Сем.

Зненацька на Джона Сніговія накотив сором. Боягуз там чи ні, але Семвел Тарлі знайшов у собі мужність прийняти свою долю як чоловік. «На Стіні чоловік завжди отримує по заслугах», казав йому Бенджен Старк останнього вечора, коли Джон бачив його живим. «Ти не розвідник, Джоне, а лише зелененький хлопчина, що пахкотить літом.» А ще він чув, що байстрюки дорослішають швидше за інших дітей. На Стіні ж ти або дорослішаєш, або помираєш.

Джон глибоко зітхнув.

— Ти цілком правий. Я поводився, як дитина.

— То ти залишишся і прокажеш зі мною обітниці?

— Старі боги на нас чекають. — Він примусив себе всміхнутися.

Вони виїхали пізно по обіді. Стіна не мала брами як такої — ані тут, у замку Чорному, ані деінде на протязі своїх п’ятисот верст. Загін провів коней вузьким звивистим проходом, пробитим у кризі, відчуваючи, як давлять з обох боків холодні темні стіни. Три рази шлях перегороджували залізні грати; доводилося зупинятися і чекати, поки Бовен Марш відімкне ключами важкі ланцюги. Чекаючи позаду великого шафаря, Джон щулився під величезною вагою, що напирала зверху. Повітря тут було холодніше, ніж у могилі. І таке саме застигле. Він відчув дивне полегшення, вигулькнувши на денне світло з північного боку Стіни.

Сем блимнув від раптового блиску світла і боязко роздивився навколо.

— Дичаки… вони ж… не насміляться підійти так близько до Стіни? Так?

— Ніколи й не підходили. — Джон сів у сідло. Коли Бовен Марш та загін супроводу, що складався з розвідників, також посідали на коней, Джон вклав до рота два пальці й свиснув. З проходу вистрибнув Привид.

Коник великого шафаря заіржав і сахнувся від лютововка.

— Ти що, зібрався тягти з собою цю потвору?

— Так, пане, — відповів Джон. Привид підняв голову — здається, щось унюхав. А за мить вже зник серед дерев, перетнувши широке, поросле бур’яном поле.

Увійшовши в ліс, вони потрапили до іншого світу. Джон часто полював з батьком, Джорі та братом Роббом. Він знав вовчу пущу навколо Зимосічі незгірш від будь-кого. Страхолюдна пуща була дуже схожа, і все ж здавалася геть інакшою.

А може, тільки здавалася. Вони виїхали за край світу, і від цього усе мінялося. Кожна тінь здавалася темнішою, кожен звук — зловіснішим. Дерева наступали з усіх боків, загороджуючи світло західного сонця. Під копитами коней хрумтіла, неначе кістки, тонка кірка снігу. Коли вітер ворушив листя, Джоновою спиною бігли холодні мурашки. Стіна лежала позаду, а що попереду — те відали самі боги.

Сонце сідало вже нижче дерев, коли вони нарешті досягли потрібного місця — невеличкої галявинки у глибині лісу, де нерівним колом росли дев’ять оберіг-дерев. Джонові перехопило подих; він побачив, як витріщається Сем Тарлі. Навіть у вовчій пущі поруч не можна було знайти більше двох чи трьох білих дерев; гайок з дев’яти був річчю нечуваною. Землю вистилало впале листя, згори криваво-червоне, знизу почорніле і зогниле. Товсті гладкі стовбури були бліді, як кістка. Всередину гайку дивилося дев’ять облич. У очах застигла суха смола, червона та тверда, мов рубіни. Бовен Марш наказав залишити коней ззовні кола.