Врешті-решт вона написала чотири листи. Матері — пані Кетлін Старк, братам до Зимосічі, а також до тітки й діда: пані Лізи Арин з Соколиного Гнізда і пана Гостера Таллі, князя на Водоплині. Коли вона скінчила, вимазані чорнилом пальці судомило від утоми. Варис мав при собі печатку її батька. Вона розігріла на свічці білий віск, ретельно накрапала ним на листи і простежила, як євнух поставив на кожному знак лютововка дому Старк.

Коли пан Мандон Мур повернув Сансу до високої башти Маегорового Острогу, Джейна разом з речами вже кудись зникла. «Хоч скиглити ніхто не буде», подумала вона з полегшенням. Але без Джейни чомусь здалося холодніше, навіть з вогнем у комині. Вона підтягнула крісло ближче до вогню, розкрила одну з улюблених книжок і заглибилася в оповідки про Флоріана та Жонкіль, про пані Шеллу та Лицаря Веселки, про відважного принца Аемона та його невтішне кохання до братової королеви.

Тільки пізно вночі, вже засинаючи, Санса зрозуміла, що геть забула спитати про власну сестру.

— Це Отор, — оголосив пан Яремія Рикер, — жодних сумнівів. А оце — Яфер Буйцвіт.

Він перевернув тіло ногою, і біле мертве обличчя втупилося у похмуре небо пронизливо синіми очима.

— Обоє з загону Бена Старка.

«Люди мого дядька», майнула в Джона тупа думка. Він згадав, як благав узяти його з собою. «Боги, яким я був зеленим. Якби мене взяли, я б зараз лежав отут…»

Правий зап’ясток Яфера закінчувався пошматованою плоттю і потрощеною кісткою — то була робота Привидових щелепів. Права рука розвідника тепер плавала у слоїку з оцтом в башті маестра Аемона. Ліва рука знаходилася на місці й була чорна, як його одяг.

— Змилуйтеся, боги, — пробурмотів Старий Ведмідь. Він зіскочив зі свого бахмута і віддав повід Джонові. Ранок був незвично теплий; широке чоло князя-воєводи покропили намистинки поту, схожі на росу на дині. Його конячка непокоїлася, закочувала очі й сахалася від мерців, наскільки дозволяв повід. Джон відвів її на кілька кроків, намагаючись утримати, щоб не понесла. Коням не подобалося це місце. Та по правді кажучи, і Джонові теж.

Але найменше воно подобалося собакам. Загін до місця привів Привид, бо зі зграї хортів не було ніякої користі. Коли Бас, старший псяр, спробував примусити собак узяти слід за відірваною рукою, вони як сказилися: завивали, гавкали, намагалися вирватися та втекти. Навіть зараз вони то гарчали, то скиглили, смикали за налигачі, а Чет величав їх образливими словами.

«Це ж просто ліс», казав собі Джон, «а у ньому прості собі мертв’яки». Наче він мертв’яків ніколи не бачив…

Минулої ночі йому знову наснилася Зимосіч. Він блукав порожнім замком, шукав батька, спускався до крипти. От тільки цього разу сон зайшов далі, ніж раніше. У темряві він чув шкрябання каменю об камінь. Обернувшись, він побачив, що склепи відкриваються один за іншим. Мертві королі, шкутильгаючи, вибиралися з холодних чорних могил. І тут Джон рвучко прокинувся у суцільній темряві. Серце калаталося. Навіть коли Привид стрибнув на ліжко і тицьнув писком йому в лице, він не зміг вгамувати глибокий жах. Навіть спати знову лягти не зміг. Натомість заліз на Стіну і ходив там, не знаючи спокою, поки не побачив вдалині світанок. «То був тільки сон. Тепер я братчик Нічної Варти, а не полохливий хлопчак.»

Семвел Тарлі купчився за деревами, ховаючись коло коней. Кругле товсте обличчя мало колір скислого молока. Поки що він не бігав у кущі блювати, але ж і мерців як слід іще не бачив.

— Не можу дивитися, — шепотів він у відчаї.

— Але повинен, — наполягав Джон тихо, аби не чув хтось інший. — Маестер Аемон послав тебе з нами як свої очі, хіба ні? Яка користь з очей, коли вони заплющені?

— Так, але ж… я такий боягуз, Джоне.

Джон поклав руку на Семове плече.

— З нами десяток розвідників, ще й собаки, ба навіть Привид. Ніхто тебе не чіпатиме, Семе. Піди та подивись. Вперше — воно найважче.

Сем тремтливо кивнув. Було добре видно, як він намагається зібрати докупи рештки хоробрості. Семові очі широко розкрилися, але Джон тримав його за плече, щоб він їх не відвертав.

— Пане Яреміє, — буркнув Старий Ведмідь. — Виїжджаючи зі Стіни, Бен Старк мав з собою шістьох людей. Де решта?

Пан Яремія хитнув головою.

— Якби ж я знав.

Мормонта, вочевидь, така відповідь не вдовольнила.

— Двох наших братів замордували мало не на виду Стіни, а ваші розвідники нічого не чули і не бачили. До чого докотилася Нічна Варта? Ми ще хоч прочісуємо ці ліси?

— Так, пане воєводо, але ж…

— Ми ще висилаємо кінні роз’їзди?

— Так, але…

— Цей братчик мав при собі мисливського рога, — вказав Мормонт на Отора. — Чи маю я припустити, що він вмер, не засурмивши в нього? Або ваші розвідники оглухли так само, як осліпли?

Пан Яремія відповів різко, скривившись від гніву.

— Ніхто не сурмив, пане воєводо, або мої розвідники напевне почули б. Я не маю досить людей, аби висилати стільки роз’їздів, як бажав би… а відколи зник Бенджен, ми тримаємося ближче до Стіни, ніж зазвичай, за вашим власним наказом.

Старий Ведмідь забурчав, не надто втішений.

— Так-так. Гаразд. Нехай. — І нетерпляче махнув рукою. — Розкажіть хоча б, як вони померли.

Присівши коло покійника, якого він назвав Яфером Буйцвітом, пан Яремія вхопив його голову за чуприну і потяг. Пасма волосся, крихкого, мов солома, залишилися в нього між пальців. Лицар вилаявся і пхнув мерця у обличчя основою долоні. В шиї трупа збоку відкрився, наче рот, великий розріз, вкритий засохлою кров’ю. Лише кілька блідих жил досі з’єднували голову з шиєю.