Варис здвигнув плечима.

— У бугурті брало участь чотири десятки вершників. Ланістери мають багато друзів. Посеред того безладу, іржання коней, ламання кісток, Тороса Мирійського з його дурнуватим вогняним мечем… хто б казав про убивство, якби його милість впав від випадкового удару?

Він пішов до глечика і знову наповнив келиха.

— Після усього вбивця був би сам не свій від горя. Я майже чую його несамовитий лемент. Ой, лихо-лишенько. Але поза сумнівом, великодушна та співчутлива удова змилувалася б над ним, підняла бідолагу з колін та благословила ніжним поцілунком прощення. І ласкавому королю Джофрі не залишилося б нічого, як пробачити нещасного.

Євнух попестив щоку.

— Або ж Серсея наказала б панові Ілину відтяти йому голову. Безпечніше для Ланістерів, хоча й прикра несподіванка для їхнього дружечка.

Нед відчув, як у ньому росте гнів.

— Ви знали про змову, але нічого не зробили.

— Я очолюю шепотинників, а не воїнів.

— Ви могли б прийти до мене раніше.

— О так, міг би, зізнаюся. А ви б ринули просто до короля, чи не так? І коли Роберт почув би про таку біду, що він зробив би? Я вас питаю.

Нед поміркував.

— Та прокляв би усіх сімома пеклами і став до бою, щоб показати, що він нікого не боїться.

Варис розвів руками.

— Тоді я зроблю ще одне зізнання. Мене цікавило, що зробите ви. «Чому ви не прийшли до мене?», запитали ви, і я змушений відповісти: «Бо не довіряв вам, пане мій».

— Ви не довіряли мені?! — Нед був цілком щиро вражений.

— В Червоному Дитинці є два види людей, пане Едарде, — мовив Варис. — Одні вірні державі, інші вірні тільки собі. До цього ранку я не знав, куди віднести вас… отож почекав, щоб зрозуміти… і тепер знаю напевне.

Він трошечки посміхнувся стиснутими пухкими губами, і на якусь мить його приватне обличчя вигулькнуло з-під личини, яку євнух вдягав для людей.

— Я починаю розуміти, чому королева так боїться вас. О так, жодних сумнівів.

— То вас їй слід боятися, — заперечив Нед.

— Ні, не слід. Я такий собі, який є. Король має з мене зиск, але цурається. Наш Роберт — звитяжний, славетний воїн. Мужі лицарської відваги зазвичай не плекають любові до нишпорок, шпигунів, євнухів. Якщо настане день, коли Серсея прошепоче: «Убий мені отого чоловічка», Ілин Пейн зітне мою макітру за один миг ока, і хто сумуватиме тоді за бідним Варисом? На півночах та півднях про павуків не співають пісень.

Він сягнув до Неда і торкнувся його м’якою рукою.

— Але ви, пане Старк… гадаю… та ні, знаю напевне… вас він не уб’є, навіть заради королеви. І в цьому полягає наше спасіння.

Це вже було занадто. На мить Едард Старк нічого не бажав більше, аніж повернутися до Зимосічі, простої чистоти півночі, де ворогами були тільки зима та дичаки за Стіною.

— Авжеж Роберт має й інших вірних друзів, — заперечив він. — Братів, …

— …дружину? — закінчив Варис з усмішечкою, що різала незгірше від ножа. — Його брати ненавидять Ланістерів, хто б казав, та ненависть до королеви і любов до короля — це трохи різне, ви не згодні? Пан Барістан любить свою честь, великий маестер Пицель — свою посаду, а Мізинець любить Мізинця.

— Але ж Королегвардія…

— То паперовий щит, — відказав євнух. — Та не дивіться ж так страшно, пане Старку. Хайме Ланістер сам є присяжним братчиком Білих Мечів, а ми чудово знаємо, чого варта його присяга. Давно пішли у прах та пісню ті дні, коли біле корзно носили такі лицарі, як Риам Рожвин або принц Аемон Драконолицар. З-поміж нинішніх сімох тільки пан Барістан Селмі зроблений з чистої сталі, але Селмі вже застарий. Пан Борос та пан Мерин — королевині створіння до самих кісток, та й про інших в мене є грунтовні підозри. Ні, пане мій, коли мечі вилетять з піхов, Роберт Баратеон матиме коло себе єдиного справжнього друга — вас.

— Треба сказати Робертові, — мовив Нед. — Якщо ви говорите правду, хай частково, то король має знати.

— І які ж докази ми покладемо перед ним? Мої слова проти їхніх? Мої пташечки проти королеви та Крулеріза, проти його братів та радників, проти Оборонців Сходу та Заходу, проти усієї сили Кастерлі-на-Скелі? Прошу вас, викличте пана Ілина самі, збережемо час і зайвий клопіт. Я знаю, куди веде цей шлях.

— Але ж якщо ви кажете правду, то вони тільки зачекають і зроблять нову спробу.

— Певна річ, — відповів Варис, — і досить скоро. Ви турбуєте їх, пане Едарде. Але мої пташки слухатимуть, і разом ми з вами спроможемося якось зарадити справі.

Варис підвівся і знову натяг каптура, сховавши обличчя.

— Дякую за вино. Ми ще побалакаємо. Та коли побачите мене у раді, не забувайте про своє звичне до мене презирство. Гадаю, ви впораєтеся.

Він був уже коло дверей, коли Нед покликав.

— Варисе. — Євнух обернувся. — Як помер Джон Арин?

— А я питав себе, коли ж ви дійдете до цього питання.