— Статуя Александра? — отетеріло спитала Рубі.

— Тільки не в бронзі, Рубі, будь ласка, тільки не в бронзі. Скажи Лі, що я хочу, щоб цю статую зробили з граніту. Граніт — це камінь Александра.

— Неодмінно скажу.

Рубі поклала слухавку.

— Вона хоче, щоб статую Александра виготували з граніту, а не з бронзи. Каже, що це — його камінь. Господи!

«А й то правда, — подумав Лі. — Він похований під тисячами тонн граніту. На горі зараз утворилася впадина — над кінцем тунелю номер один, як я й казав судовому слідчому. Він потрапив на розлом. Великий розлом. Він знав, що він там є. Він навмисне потягнув мене туди, щоб закінчити нашу розмову, і тупнув ногою. Удар вийшов глухий — під землею явно була порожнина. Але я був надто емоційно збуджений, щоб зважити на цю обставину. Я — єдина людина, яка може задатися питанням про те, про що він ніколи б мені не сказав: невже Александр планував самогубство іще до того, як дізнався про те, що Елізабет зрадила йому? Чи могло її зникнення тоді, після похорон Анни, викликати у нього якийсь надприродний страх та тривогу? Невже він вирішив дати їй свободу, поки Елізабет іще молода, щоб вона ще народила дітей? Зазвичай він обговорював зі мною кожну деталь майбутнього вибуху, але не цього разу».

Елізабет сподобалося сидіти у бібліотеці, включивши лише одну настільну лампу; її крісло стояло далеко від лампи, в тіні, і тому на ньому можна було лише сидіти й думати.

Минув місяць після смерті Александра. Він тягнувся неймовірно довго. Після вердикту суду, після поминальної служби та оголошення заповіту життя сера Александра Кінроса нарешті набуло свого офіційного завершення. Якимось дивним чином Лі немовби відійшов на задній план, але не сам. А в її свідомості. Час неначе розколовся — між Александром живим та Александром мертвим. Її майбутнє та її свобода були тепер гарантовані, однак вона ніяк не могла позбутися думок про Александра. Котрий покінчив життя самогубством — це вона знала так безсумнівно, наче він матеріалізувався перед нею і сам їй про це сказав. Його самогубство було ретельним та продуманим — як усе, за що він брався. Оскільки вона не знала, що Лі сказав йому про їхні стосунки, то вважала, що він і справді про них не знав, а це означало, що в основі його самовбивства лежала якась інша причина. Але що то була за причина — вона й гадки не мала.

— Мамо, тобі не слід сидіти тут самій у темряві, — сказала Нелл, заходячи до кімнати. — Вечеря буде через півгодини. Принести тобі величезний келих хересу?

— Прошу, — відповіла Елізабет, мружачись від світла, коли Нелл пройшлася по бібліотеці і повмикала решту ламп.

— Їсти хочеш? Може, попросити Хунь Чі зробити тобі якийсь тонізуючий засіб?

— Я хочу їсти. — Елізабет взяла келих і відсьорбнула. — Але тонік від Хунь Чі? Хіба сучасна медицина не придумала щось ефективніше? Коли йдеться про Хунь Чі, там може бути все що завгодно — від розтовчених жуків і сухого кізяка до сім’ян лугових трав.

— Китайська медицина — просто чудова, — відказала Нелл, сідаючи напроти матері зі своїм келихом хересу. — Ми зазвичай ідемо до хімічної лабораторії і щось там виробляємо, а вони натомість ідуть до матері Природи. Звісно, багато з того, що ми отримуємо в лабораторіях, є чудовими ліками, які здатні на те, на що нездатна китайська медицина. Але коли йдеться про неважкі та хронічні захворювання, Природа має прекрасну фармакопею. Після закінчення я маю намір зібрати «бабусині рецепти», універсальні зілля, а також рецепти Хунь Чі проти подагри, головокружіння, висипів, розлиття жовчі та бозна ще від чого.

— Це значить, що ти більше не збираєшся займатися дослідженнями?

Нелл саркастично скривилася.

— Мені не буде місця серед дослідників, що-що, а це я вже встигла усвідомити. Але я не рву через це своє серце — мені аж самій дивно стало. Я хочу зайнятися загальною лікарською практикою в якомусь страшенно бідному районі Сіднея.

Елізабет посміхнулася.

— О Нелл, мені до вподоби твоє рішення!

— Завтра я повертаюсь до Сіднея, мамо, інакше доведеться залишитися на другий рік, хоча мені болить залишати тебе тут саму.

— Я не залишуся надовго сама.

— Прошу?

— Я ненадовго поїду.

— З Доллі? Куди?

— Ні, я залишу Доллі Констанції в Данлі. Там — діти Софії і Марії, і взагалі — настав час Доллі навчитися спілкуватися з дітьми її віку. Дівчата Дьюї не знають про батьків Доллі, і Данлі звідси далеко. У них там чудова гувернантка. Це запропонувала мені Констанція.

— Так це ж прекрасно, мамо! Просто чудово. А ти?

— А я поїду на Італійські озера. Я завжди про них мріяла. Але ніколи не мала змоги туди вирватися. Спочатку Анна, потім — Доллі. Ти пам’ятаєш Італійські озера, Нелл?

— Тільки те, що вони прекрасні, — відповіла Нелл, і до її горла підкотився клубок. — Ти плануєш часто туди їздити? Тобі часто хотілося туди їздити?

— Кожного разу, коли життя тут ставало нестерпним.

— І це часто траплялося?

— Дуже часто.

— Невже ти так сильно ненавиділа тата?

— Та ні, я ніколи не відчувала до нього ненависті. Я не любила його, і ця нелюбов переросла в антипатію. Ненависть — це коли ти не знаєш причини свого почуття, вона надто сліпа, але я завжди була в змозі побачити правду. Я навіть спромагалася розуміти точку зору Александра. Та от біда — його точка зору була так далеко від моєї…

— А він же любив тебе, мамо.

— Тепер, коли його немає на світі, я це зрозуміла. Але це нічого не змінює. Він більше любив Рубі.

— Оту огидну Рубі Костеван!

— Не кажи так! — скрикнула Елізабет так гучно та суворо, що Нелл аж підскочила. — Якби не Рубі, то я, чесно, не знаю, що б і робила. Я завжди любила її, тому не треба її винуватити, Нелл. Не хочу й слова поганого про неї чути.

Нелл аж здригнулася. «Що я чую! Пристрасть у материному голосі! І через кого — через єдину жінку, яку, згідно з точкою зору громадськості, вона мусила ненавидіти!»