Доллі вже все узнала і лежала, рюмсаючи, на ліжку, а поруч із нею квоктала Півонія, заспокоюючи її. Елізабет зателефонувала Нелл, перервавши її обхід лікарняних палат, щоб повідомити, що її батько загинув.

— Вона зараз їде сюди, — сказала Елізабет Рубі спокійним, відстороненим та лагідним голосом.

Лі прийшов якраз перед вечерею, попередньо викупавшись та перевдягнувшись у чисту робочу одежу.

— Ми вирішили призупинити пошукові роботи, — сказав він, сідаючи важко, як старий, у крісло і беручи келих з бурбоном з руки матері. — Усі інженери кажуть, що коли прокопати тунель іще на кілька футів, то може статися новий обвал — іще гірший. Александрового тіла ніде немає. Воно — всередині гори.

Елізабет не давала спокою відсутність тіла, і вона видала свої сумніви, коли спитала:

— Що ж нам робити, Лі? Його можна буде поховати офіційно чи ні?

— Ні.

— Але у нього має бути могила!

— Так, у нього може бути могила, — терпляче пояснив Лі. — У ній не обов’язково має бути тіло, Елізабет. Він може мати могилу, де б тобі не захотілося.

— Поруч із Анною. Йому подобалося там, на вершині гори.

Рубі сиділа мовчки, і досі надто шокована, щоб плакати. Усі жінки, наче домовившись, з’явилися в чорному: строгі напівшовкові плаття без прикрас, із закритими шиями. «Вони що, — подумав Лі, — завжди мають щось подібне про запас у дальньому кутку гардероба? Хоча, коли померла Анна, ніхто не носив траур. То була милосердна смерть, смерть, яка всім подарувала полегшення, тому чорного тоді ніхто не надягнув».

— Статую, — раптом сказала Рубі. — На Кінрос-сквер треба поставити статую Александра в замшевому костюмі з китичками, верхи на коні.

— Так, — з ентузіазмом озвалася Констанція. — І щоб виготував її якийсь дуже вправний скульптор.

Три пари очей зиркнули на Лі.

«Вони хочуть, щоб я це організував. Я зайняв Александрове місце, але чи хочу я цього? Відповідь — ні. Але, здається, я не маю вибору. Смерть Александра прикувала мене до Кінроса міцніше, аніж Цезар був відданий своєму баченню Риму».

Тієї ночі він спав у будинку, хоча й не в ліжку Александра, а в маленьких гостьових покоях, пристосованих колись під тимчасову тюрму для Анни. І посеред ночі він прокинувся від якогось кошмару — і виявив поруч із собою Елізабет. Якась його частина в жахові відсахнулася, але основним почуттям була вдячність. Елізабет була в нічній сорочці, а значить, прийшла не для того, щоб шукати тілесних утіх. Лі перекотився на бік і обійняв її, а вона притиснулася до нього і легенько поцілувала.

— А як ти дізналася, що зараз мені потрібна? — спитав він, увіткнувшись обличчям у її волосся.

— Тому що ти його любив.

— А ти, хоч у найпотаємнішому куточку своєї душі?

— Ні, ніколи.

— А як ти все це терпіла?

— Відгородила себе стіною від нього і від усього.

— Зі мною тобі не треба буде цього робити.

— Я знаю. Але спочатку буде важко, коханий.

— І не може не бути. Тобі доведеться розбирати стіни цеглина за цеглиною. І не самій. Я буду поруч і тобі допомагатиму.

— Це надто нереально, щоб бути реальністю. Я гадала, що Александр житиме вічно. Мені він здавався саме такою людиною.

— І мені також.

— Коли ми дамо людям знати про наші стосунки?

— Через багато місяців, Елізабет, в іншому випадку тобі доведеться перетерпіти скандал.

— Я здатна перетерпіти все, якщо ти будеш зі мною, але тобі буде набагато краще, коли скандалу не буде. Бо ти любив Александра.

Оскільки судовий слідчий був у Батерсті, то розслідування — яке навряд чи можна вважати звичайним розслідуванням — проводилося в Батерсті. У кімнату набилося повно журналістів, бо загадкова смерть сера Александра стала новиною міжнародного масштабу.

Самерс засвідчив, що сер Александр попросив у нього нерозпечатаний ящик шістдесятипроцентного динаміту, у якому містилося двісті шашок, і зміг продемонструвати відповідну записку, якою Александр віддавав це розпорядження. А потім зізнався, що у вибухівці був повним телепнем і не міг відрізнити один кінець динамітної шашки від другого — якщо між ними і справді була якась різниця. Він міг заприсягнутися, що сер Александр і справді вимкнув струм у вибуховому пристрої, бо бачив, як стрілка впала при цьому до нуля. Ніхто не увімкнув струму знову, коли сер Александр пішов до тунелю, — це він теж може підтвердити під присягою.

Прентіс засвідчив, що він узяв у сера Александра котушку з дротом, щоб зачистити його, але сер Александр роздратувався, забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. Потім Прентіс засвідчив, що увімкнув попереджувальну сирену і що всі робочі зміни повиходили з тунелів, щоб почекати в галереї. На власні очі він бачив, як сер Александр клацнув вимикачем, бачив, як амперметр показав наявність струму. Він також з великою упевненістю засвідчив, що сер Александр знову вимкнув струм перед тим, як увійти до тунелю номер один, щоб усунути обрив, який, як усі вони гадали, і став причиною осічки.