— Усі свої історії я прибережу до вечері, — сказав він згодом, після того як Рубі відповіла йому так само нестримним проявом всеохопної радості, а він потім перевдягнувся у вечірній костюм.

— Тоді давай вип’ємо разом, перед тим як підемо, бо вагончик буде внизу ще тільки через півгодини, — сказала вона, йдучи туди, де стояли ряд графінів, сифон та відерце з льодом. — Я й гадки не маю, що ти зараз волієш пити.

— Бурбон «Кентуккі» — якщо маєш. Не треба ні газировки, ні води, ні льоду.

— Я його маю, але чи витримає такий удар порожній шлунок?

— А я вже до нього призвичаївся — саме його п’ють мої бурильники, особливо — на дурняк. Звісно, країна мусульманська, спиртне заборонене, але я ввожу його тишком-нишком і стараюся, щоб за межами табору ніхто не пив.

Вона подала йому склянку, а собі налила хересу і сіла у крісло.

— Ти стаєш усе загадковішим та загадковішим, Лі. Яка іще мусульманська країна?

— Персія, ні, Іран, як вони називають. Зараз я займаюся нафтовим бізнесом на паях з шахом.

— Господи! Тепер зрозуміло, чому ми від тебе жодної звісточки не мали.

Кілька хвилин вони сьорбали зі склянок, не кажучи ні слова, а потім Лі спитав:

— А що сталося з Александром, мамо?

Вона не стала кривити душею.

— Я знаю, що ти хочеш знати. — Вона зітхнула, простягнула ноги і уставилася на рубінові застібки своїх черевичків. — Сталося кілька речей… Сварка з тобою, бо він знав, що помилявся. А коли він зліз зі свого коня під назвою пиха, то не знав, як полагодити ті паркани, тобто стосунки з людьми, які ця коняка повалила. А поки він устиг приручити цю свою пиху, ти вже поїхав. Він докладав неймовірних зусиль, щоб тебе знайти. А тут іще навалилася оця біда з Анною, О’Доннелом, дитиною — і Джейд. Він бачив, як її вішали, — і це страшенно вразило його. Потім Нелл не захотіла робити те, на що він від неї сподівався, а Анну треба було розлучати з дитиною. Інший чоловік ще більше озлився б, але не мій коханий Александр. Усе те, що сталося, усе разом, спричинилося до того, що він отямився, опанував себе — не різко, не поштовхом, а поступово. Ну і звісно ж, він винуватить себе за те, що одружився з Елізабет. Вона була ненабагато старшою за Анну — саме в тому віці, коли враження закарбовуються як у камені, і саме каменем вона і стала.

— Але ж у нього була ти, а в неї не було нікого. Що ж тут дивного, що вона перетворилася на камінь?

— Та годі тобі! — відрізала Рубі, перервавши розмову, бо вона почала зачіпати її вразливі місця. Її склянка була порожньою, і вона знову долила. — Я просто без надії сподівалася, що одного дня Елізабет стане щасливою. Якби вона когось зустріла, то могла б розлучитися з Александром через його постійну подружню невірність зі мною.

— Щоб Елізабет — і стала прати в суді свою брудну білизну?

— А чом би й ні?

— Я ще можу уявити, як вона тікає світ за очі зі своїм коханцем, але не уявляю її у кімнаті засідань перед суддями та купою журналістів.

— Вона не втече світ за очі зі своїм коханцем, Лі, бо має піклуватися про Доллі. Доллі вже забула про Анну і гадає, що Елізабет — її матір, а Александр — батько.

— Значить, одне це завадить розлученню, еге ж? Увесь цей скандал з Анною та чужим чоловіком знову витягнуть на світ, а Доллі… скільки їй — шість? Доллі досить доросла, щоб усе зрозуміти.

— Так, ти маєш рацію. А я якось про це й не подумала, чорт забирай! — Рубі різко змінила тему — і свій настрій. — А як ти? — бадьоро спитала вона. — Є якісь жінки на обрії?

— Немає. — Він поглянув на свій золотий наручний годинник, який подарував йому в Лондоні Александр, і осушив склянку. — Уже треба йти, мамо, ми запізнюємося.

— Елізабет знає, що ти тут? — спитала Рубі, підводячись.

— Ні.

Коли вони дійшли до вагончика, там на них чекав Сунь; Лі, шокований, різко зупинився. Його батько, якому скоро мало виповнитися сімдесят, перетворився на шанованого китайського мудреця — тоненька борідка, що опускалася аж на груди, довгі нігті, шкіра, схожа на гладеньку слонову кістку. Очі ж звузилися до щілинок, посеред яких синхронно бігали дві маленькі чорні намистини. «Це — мій тато, але я вважаю своїм батьком Александра. Який же довгий шлях пройшли ми під час своїх життєвих мандрів, і куди нам іще судилося потрапити, коли знову війне вітер?»

— Здрастуйте, тату, — сказав Лі і, нахилившись, поцілував йому руку.

— Мій хлопчику, ти прекрасний.

— Усі на борт, мерщій! Човен відпливає! — нетерпляче скомандувала Рубі, піднявши руку, щоб натиснути на дзвінок, який давав сигнал у машинний відділ високо на горі.

«їй не терпиться зібрати всіх нас разом, — подумав Лі, допомагаючи Суню сісти у вагончик. — Моя мати хоче, щоб усі любили одне одного і були щасливими».

Біля дверей їх зустріла Елізабет, і Рубі, яка вмирала від нетерпіння, бажаючи побачити її реакцію на неочікуваного гостя, виштовхала Лі поперед себе та Суня.

Що відчуваєш, коли бачиш свою єдину на світі жінку після тривалої розлуки? Для Лі то був лише біль, усе в ньому перевернулося, і смуток та відчай охопили його розум. Він побачив радше розмитий згусток своїх емоцій, фантом, а не саму Елізабет.

Посміхнувшись, він поцілував фантому руку, сказав комплімент його зовнішності і пройшов до вітальні, залишивши Елізабет вітати Рубі та Суня. А у вітальні були Александр і Констанція Дьюї, яка підійшла до нього, потиснула руку, поцілувала і поглянула на нього зі щирою симпатією, яка його дещо спантеличила. І тільки коли Лі нарешті опустився у крісло, він здогадався, що по-справжньому іще не побачив Елізабет.