Елізабет увесь час відчувала смутне бажання розповісти дитині про її справжніх батьків, і тому вона часто мучилася запитаннями, на які ніхто не дав би правильної відповіді — ані Рубі, ані Александр. У якому віці дитина здатна більш-менш безболісно сприйняти такий страшний шок? До настання статевої зрілості чи після? Здоровий глузд підказував, що це стане для Доллі потрясінням незалежно від віку, що в неї на все життя залишиться шрам у душі. Усе це було зрозуміло, але що як у неї залишиться не шрам, а порушиться психіка? І як сказати милій безневинній дитині, що її мати була розумово відсталою жертвою безжалісного і страшного чоловіка, який зробив їй дитину? Що нянька її матері вбила його найжахливішим способом, який тільки можна собі уявити, і її за це повісили? Багато ночей недоспала Елізабет, зрошуючи слізьми подушку, роздратовано міркуючи: коли, як і де розповість вона Доллі те, про що вона мусить знати, доки їй про це не розповів хтось мстивий та жорстокий? Усе, що вона могла робити, — це дарувати дитині свою любов, закладати підмурівок безпеки, впевненості та безкорисливого кохання, які стануть у пригоді тоді, коли прийде той жахливий день. А Александр, треба віддати йому належне, також виявляв неабияку турботливість; він був набагато терплячішим та передбачливішим, аніж зі своїми рідними доньками, навіть із Нелл. Ох, ця Нелл… Самотня молода жінка, жорстка, невблаганна, інколи навіть жорстока. У її житті не лишилося місця для хлопців! Вона якщо не ішачила над своїми книжками та не боролася з упередженістю викладачів, то здійснювала контроль над догляданням Анни. Елізабет дуже страждала через неї, але не сумнівалася, що Нелл зневажатиме її за це, якщо дізнається. Бути Александром — то одне, а бути ним у жіночій подобі — то зовсім інше. О Нелл, знайди своє особисте щастя, поки не пізно!

А думки про Анну взагалі були нестерпно болючими. Коли Нелл заборонила їй відвідувати Анну, Елізабет несамовито опиралася — та лише наштовхнулася на сталеву стіну притаманної Нелл батькової невблаганності. То була безнадійна боротьба, як було безнадійною боротьбою її подружнє життя з Александром. А гіркота поразки посилювалася ще й тим, що в глибині душі вона відчувала правоту Нелл, відчувала, що вона вчинила вірно, заборонивши їй приїздити на Пойнт-роуд у районі Гліб. О, яке то полегшення — не бачити, на що перетворилася Анна! Але був і смуток від усвідомлення того, що вона ніколи не була достатньо сильною.

Тож Елізабет пішла вниз, щоб перевірити, чи виконали Александрове розпорядження стосовно розстановки стільців. Якби вона вечеряли удвох чи з Рубі, вона не завдавала б собі клопоту вдягатися, але мала прийти Констанція, а також Сунь, а ще якийсь гість окрім Рубі, тому Елізабет довелося належним чином вдягнутися. У її гардеробі було багато суконь пастельних кольорів, але вона вибрала темно-синій креп, а на додачу — сапфіри та діаманти.

Однією з останніх інновацій був електричний дзвоник, який сповіщав про прибуття вагончика на верхній майданчик; зазвичай Александр відповідав на нього тим, що підходив до дверей та чекав, але сьогодні, коли продзвенів дзвінок, Александр так і не зійшов униз. Натомість зустрічати гостей пішла Елізабет. Стоячи в одвірку, вона дивилася, як до ґанку підходять Сунь та Рубі, а за ними — іще хтось. І раптом загадковий гість опинився перед Сунем та Рубі, і очі його уставилися на неї, але неначе нічого перед собою не бачили. Та це ж Лі! У такі моменти — можна подумати, що в її житті таких моментів було багато! — Елізабет вводила в дію своє натреноване довгими роками самовладання, зображувала застиглу посмішку і розпрямляла плечі. Але то було дуже тонке покривало: під ним емоції клубилися, наче велетенська хмара пилу після вибуху в кар’єрі, де добувають пісковець, клубилися потужно і абсолютно некеровано. Вона знала, що якщо ступить хоч крок, то захитається і ноги під нею стануть як ватні. Тому Елізабет продовжила стояти абсолютно непорушно, привітала його якоюсь безглуздо-ввічливою фразою, а потім провела поглядом, коли він пройшов повз неї, щоб привітатися з Александром, який спускався сходами; тим часом вона, не сходячи з місця, обмінялася люб’язностями з Сунем та Рубі і дала їм пройти повз неї. І тільки тоді, коли всі гості скупчилися біля її чоловіка, Елізабет наважилася поворухнутися. Спочатку один крок, потім ще один: ноги тримали, не підгиналися, значить, можна було йти далі.

Молодець Александр, бо він посадив її на одному боці стола з Лі, але не поруч із ним; вона зосередилася на Рубі, яка сиділа напроти і аж захлиналася від радості через повернення сина. Усе, що Елізабет мала робити, — це інколи вставляти в розмову «так», «ні» та «авжеж». Щедра душа Констанція напевне почувалася так само, бо вона також не перебивала Рубі, яка все торохтіла та торохтіла.

І поки Рубі отак торохтіла, а Констанція радісно її вислуховувала, Елізабет намагалася примиритися з несподіваним усвідомленням того факту, що вона повністю і до нестями закохана в Лі Костевана. У своїх сокровенних думках вона намагалася переконати себе, що відчуває до нього лише симпатію, щось несуттєве. Таке часто буває в житті кожної людини, то чому б і їй це не відчувати? Але в ту ж мить, коли вона побачила його уперше за сім років, Елізабет нарешті зрозуміла саму себе. Лі був тим чоловіком, за якого вона б хотіла вийти заміж, тим єдиним чоловіком. Однак якби вона не вийшла заміж за Александра, то вона ніколи б не зустріла Лі. Яке ж воно жорстоке, це життя! Лі — єдиний, хто їй потрібен, її єдиний і бажаний чоловік.

Навіть опісля, у вітальні, коли Лі сидів, відсунувшись від усіх, вихор емоцій у її душі не дав їй розгледіти в ньому хоч щось, що вселяло надію, — Господи, про що це вона, яку надію? І слава Богу, що він такий байдужий до неї. І в цьому її спасіння. Якби він відповів їй взаємністю, це стало б усесвітньою катастрофою не для однієї людини. А навіщо Рубі грала Шопена, причому його найсумніші та стражденні твори? Та ще й з такою артистичністю та експресією, на які годі було чекати від її артритних пальців. Кожна нота пронизувала Елізабет так, наче вона була хмаркою чи водою. «Наступного року мені буде сорок, а він — і досі молодий, він шукає розваг у далеких краях. Александр притягнув його сюди, щоб він посів місце тих синів, яких я йому так і не народила, і почуття обов’язку змусило його підкоритися. Бо хоча він до мене нічого й не відчуває, я бачу, що йому не надто вже й радісно тут бути».

Коли Лі поглянув на Елізабет — а він часто і подовгу на неї поглядав, — вона побачила його з чіткою ясністю, якої вона набула завдяки тому, що сама собі зізналася, що його кохає. Але ніхто не міг побачити, якими очима вона на нього дивилася: її крісло стояло так, що решта присутніх не мали змоги побачити її обличчя. Колись вона назвала його золотистим змієм у розмові з Александром, але тільки зараз збагнула вона всі нюанси цієї метафори, зрозуміла, чому вона обрала саме її. То була неточна метафора, це визначення було спричинене її придушеними почуттями, і воно не мало жодного стосунку до того, ким насправді був Лі. Він був уособленням і сонця, і вітру, і дощу — тих стихій, без яких неможливе життя. Дивно, але він нагадував їй Александра: колосальне чоловіче начало, яке не мало сумнівів у своїй правоті, гострий технічний розум, непосидючість і сильна енергія, яку він випромінював. Проте один був таким, чий дотик змушував її здригатися, а другий був таким, чийого дотику вона пристрасно прагнула. Найбільшою різницею між ними була її любов, любов, у якій вона відмовляла тому, хто мав на неї подружнє право, і дарувала іншому без будь-якої надії на те, що він її покохає.

Тієї ночі вона не спала, на світанку прокралася до кімнати Доллі та прошипіла «тс-с-с» тваринкам, які заворушилися, хоча сама Доллі міцно спала і навіть не поворухнулася. Цими днями Півонія спала окремо, працювала помірну кількість часу і мала багато вихідних. Підтягнувши до себе стільця, Елізабет сіла біля ліжка і, поглянувши, як ранкове світло поволі прокрадається на миле спляче обличчя, вирішила, що Доллі буде дитиною, якій ніколи не доведеться пережити те, що пережили Анна та Нелл. Тому й мови не може бути про те, щоб розповісти їй правду про її батьків — аж поки вона не стане дорослою. Доллі насолоджуватиметься ідилічним дитинством, сповненим сміху, катання на конячці, ігор та ненав’язливих занять, які навчать її гарних манер та звички думати, — не треба ніяких страховиськ, не треба старих учителів, які лише наганятимуть на неї страх, не треба невдячної праці. Лише обійми та поцілунки — і все.

І тільки в ту мить, дивлячись на миле сонне личко, Елізабет нарешті прийшла до розуміння, яким насправді було її дитинство, що воно з нею зробило, нарешті вона збагнула, наскільки правильними були судження Александра про доктора Маррі. «Я розповім їй про Бога, але це не буде Бог доктора Маррі. Я також ніколи не дозволю, щоб якийсь жахливий образ сатанинського зла захмарював її життя. Нарешті я зрозуміла: щось настільки тривіальне, як звичайний малюнок на стіні, здатне завдати не менше шкоди молодому життю, аніж правда про походження Доллі. Нас не треба лякати, щоб ми стали гарними дітьми, треба, щоб нас вели до добра батьки, які значать для нас так багато, що нам буде незносною сама думка про те, щоб їх розчарувати. Бог — надто складне й тонке поняття для дитини; саме на батьків покладено обов’язок стати такими людьми, яких діти любитимуть і цінуватимуть понад усе. Тому я не буду розпещувати Доллі, не буду її псувати, не потуратиму їй у всьому, а коли доведеться в чомусь твердо їй заперечити, то я зроблю це так, щоб вона мене за це поважала. О мій батько з його палицею! З його презирством до жінок. З його черствістю та еґоїзмом. Він продав мене за невеликі гроші, з яких не потратив ані шеляга. Мері компенсувала його скнарість. Коли Аластер успадкував батькові гроші, вона витратила їх на кілька нечисленних примх та на безліч речей дійсно важливих. Вона дала на них освіту всім своїм дітям; хлопцям — університетську, дівчатам — достатню для того, щоб працювати вчительками та медсестрами. Вона виявилася гарною матір’ю, а Аластер — гарним батьком. Яке зло від того, що варення буде на столі кожного дня?