Друзям? Так сталося, що усі вони залишилися переважно в містах “бойової журналістської молодості”. Як перебрався до Києва - почали тихенько губитися. І, схоже, усіх це влаштовує…

Колегам по новій роботі в редакції журналу “Лідер ХХІ століття”? Він ще в офіційній відпустці, та й не встиг “злитися” з колективом, стати для нього незамінним хлібодавцем…

Може колишнім дружинам-дружбанам? “Іриночки мої, котики, я тут потрапив у аварію, ногу зламав!” - а дулю з маком…

От “Маша”, - а Ірена, моя красунечка, мій вулкан пристрастей? Певно, вона десь тут поряд, у столиці, переймається своїм косметичним салоном “Едем”. Рік тому Антон пригледів занедбане приміщення на Подолі, тихенько зробив шикарний ремонт і… “подарував” на день народження “його юної Афродіти”. Взяв і… не роздумуючи!

Та скільки було незнайомої бурхливої легкості від того, що й ти можеш дозволити собі необачну чоловічу забаганку! Заради довершеної, недоступної для інших жінки, яка здатна щиро відповісти палкою взаємністю, бути безмежно, мов дитина, вдячною, щоразу підсвідомо, проте зримо пробуджувати нестримний сексуальний поклик, насолоду життя, краси, творчості! Що ти, нарешті, зміг зробити це - розкутися, звільнитися від нав’язливих комплексів скромності, стриманості, інших звичних пересторог сірої буденності, влаштувати справжнє романтичне свято - їй, і собі, любимому..

А познайомилися вони на березі далекого Мертвого моря. До Ізраїлю запросив - хто б міг подумати - Боря Сокулевський, з яким вони ще за глухої радянщини, у вільний від основної роботи час, на пару клепали сценарії перших відеофільмів до ювілеїв особливо грошовитих облспоживспілок. Наприкінці 80-х Борюсик, зрозуміло, емігрував до землі прабатьків. І, як не дивно, став там успішним режисером.

Мертвого моря, поблизу торговельного комплексу відомої косметичної фірми “Ахаба”. Пустельна спека, навкруги - розпечений місячний гірський ландшафт, ні деревця, ні травинки, внизу - свинцевий сонцеграй страшенно солоного моря, що колись нібито поглинуло біблійні Содом і Гомору… І тут, мов з морської піни, виходить на берег вона, цілком реальна богиня!

Куди там полотну Ботічеллі: витончена грація викоханого тіла, розкішне, вогненно золотисте волосся, хтиві, налиті соками бажань, груди (на жаль, прикриті клаптиками купальника), гріховні відкриті вуста, полум’яні очі, що навіть на сонці палали манливим вогнем… Цнотлива розпусниця… Здавалося, її запахами, еротичним магнетизмом, від якого паморочилося в голові й наливалося у шортах, переповнилося все довкілля.

А коли пішла, провокативно, але цілком природно виляючи стегнами, - вирватися з її зачарованого (кум би сказав - сучого!) енергетичного поля вже було неможливо. Та й не хотілося…

Богиня виявилася україночкою Іреною, що за “липовим” запрошенням і скінченою візою працювала заробітчанкою ось тут, над морем, у торговельному комплексі “Ахави”. Багата ізраїльська фірма не тільки пристойно (як для наших) платила, а й надала працівницям окремі чистенькі кімнати. Через три дні Мишко й забрав звідти щасливого, сп’янілого від любощів Антона. Що потім, під час розмови з режисером Борюсиком ніяк не міг второпати: чому саме він “створений” для написання сценарію про таємні операції ізраїльської розвідки проти мусульманських терористів…

Утім, чого кривити - за столичний салон частково довелося заплатити кредитом, узятим у банку під заставу його будинку. Та Антон Омелянович, на посивілу голову якого протягом життя так і не впала жодна дармова копійка, навіть у думках не пошкодував про свою “лебедину пісню”. Це ж через нього, його триденне безумство в заробітчанському хоспісі Ірену поперли з “Ахави” (принаймні, так вона сказала, з’явившись раптово у Києві). Та й салонні справи золотоволосої красуні, від природи талановитої у всьому, схоже, йшли добре. Вона ніби справно, як і передбачалося договором та Антоновою генеральною довіреністю, повертала із зароблених статків банківську позику (бач, яка - не дозволила йому самостійно докурликати до кінця!).

Моя ти бджілко, Ірено, Іреночко… З нею він забув різницю у віці, втому душі й непевність тіла, а от її улюблені парфуми “Агент-провокатор” та номер телефону - пам’ятав.

Антон узяв з тумбочки апарат, що своїми стилізованими під старовину формами нагадав побатькові “самої” директриси “Інтердизеля”, і набрав дев’ятизначне число.

–  Вы обратились в столичную службу “Эскорт”, добрый день, - мило затарахкотів на другому кінці автовідповідач.
– Рады приветствовать вас - представьтесь…

–  Антон… Веремій,… головний редактор, - випалив колишній подорожник.

–  После сигнала мы с удовольствием примем ваш заказ… Дежурного оператора звать Жизель…

–  Здравствуйте, Антон, - мило зашурхотіло після паузи у слухавці.
– Можете называть меня просто…

–  Даруйте, але… мне нужна Ирена, моя, то есть, ваша Ірена, Афро-дитовна, - продовжував пливти на своїй хвилі Антон Омелянович, аж гіпсова нога сіпнулася.

Та на тобі! Щось там гапликнулось, заникалось, а за мить… чоловічий голос “мило” повідомив: