–  Щодня наша клініками за власним бажанням пацієнтів робить п’ять-шість таких операцій, - розповідав на екрані головний хірург.
– На жаль, ми поки що не можемо задовольнити попит: черга на чотири роки вперед.

Скальпель розпоров живіт - від пупка-Свадхистхани до Муладхари-простати, по-живому вирізав кривавий шматок міжпіхвової мант ри-вимені з геть зів’ялим прутнем і геть обвислими яєчками; хірургічні ножиці з хруском перекусили конвульсійні жили, сечовий і сім’яний канали; гак підхопив хрящувату вирізку плоті й кинув у кошик! Страшні металеві щипці-домкрати, голка, нитка, скривавлені рухи хірурга - і скроєні симпатичні малі-великі статеві губи, виведені зовні сечопровід, клітор… Кастрація батька Урана серпом сина Кроноса: наречена готова!

Жах! Аж у самого заболіло, - саме те, і саме там. Два дні відходив від “комплексу втрати найдорожчого”. Буквою “П” ледь пересував ноги, тривожно прислуховуючись до повного штилю у штанах. “Нелюди, хіба ж так можна!”. А коли адміністратор готелю ввічливо запропонував: “Ser!

Sex-masseuse, please?”, Антонові захотілося його вбити. Він, як бугай по-дурному замотляв головою і заревів: “No!”.

Усе, здаюся… Даєш свободу Жінці-Месії, сестринству-братерству! Бідна Боголюдина, посередник між Абсолютом і земними homo sapiens, - навіщо ж вона (він?, воно?) так погарячкувала, замилувалася своїм віддзеркаленням, і тим самим звалила на себе відповідальність за грішних земних мурашок, волоцюг комфортного смислу!

Копія оригіналу, як і дзеркальне відображення, - це ілюзія, марево, деформація, метаморфоза, паралельний світ, ніщо…

Антон хряпнув склянку вже теплої дистильованої води з бутиляки Соломона і знову відчув себе зґвалтованою (наразі - професором Лютером) стоножкою. У голові здіймалися знайомі клуби піротехнічного диму з вистави “Жінка у пісках”. “Пора згортатися калачиком…”.

Серед вечірніх сутінок острова з квіткою Маку (чи не тому радгоспні сусідки святкують Маковея - “інсайт!”?) блукала в пошуках душі - своєї викраденої доньки древньогрецька Церера.

Вона присіла за стіл тайної вечері дванадцяти представників розумних істот, що дружньо смакували чиєсь тіло і кров. Відблиски факелів - Інтуїції і Розуму вихоплювали з темноти фігури папського ченця в компанії з апостолом Павлом. Придивився - переписують Біблію. У полум’ї cусідніх кострищ інквізиції догорали древні Книги мудрості бібліотек Олександрії і Києво-Печерської лаври, головешки відьом-жінок та гермафродитів. На шестах переповненого товстосумами стриптиз-бару “Вавилон” імітували шалений екстаз молоденькі жриці-циганки. Наприкінці вони кинулися до зали й почали рвати на шматки тіло неприступного естрадного Орфея (оце тобі за Еврідику!). А рекламний електрозварник укотре бубнив з телеекрана: “Відтепер я нічого не боюся, бо отримую зарплату не в конверті, а легально. Відтепер я не тільки будівельник, я - Будівничий свого Майбутнього!”.

Збоку на Шабаш дивилася самотня Марія-Маріам. Десь поряд колисково шурхотіли крила тропічної сови. За тверезе доглядання розуму взявся його таємничість Сон.

Масон-Мартін поринув у свої традиційні нічні медитації, величний момент таїнства звільнення, втечі від земного… Простелив у віддаленому самотньому кутку коцик, запалив свічки, пахучі палички-вонявки, сів позою “лотос” й опустив повіки… Він був, і його не було. “Ом-м Many Padme Hum-m”, велична закодована мантра жінки-бодхисатви Ісуса Авалокитешвари… Птахи-словоформи налаштувалися на потрібний віброканал і вільно полинули у простір, до його свободи-монади видимим лише йому сріблястим промінцем-струною.

Щоб остаточно розчинитися у цілому.

Зранку, ще не встигли продерти очі, Антон узявся наздоганяти вчорашнє: про Жінку.

–  Ентоні, боюсь, що ні ти, ні я до кінця не готові усвідомити основну істину, - професор усміхнувся у свою сиву бороду, яка за вимушеного недогляду почала проростати хаотичними пасмами.

–  Тому що ми - чоловіки, рядові громадянської війни між жіночим і чоловічим началом, яка ведеться вже декілька тисячоліть. То розбурхується, то стихає, але стан війни, страх остаточно програти засів у наших мізках вже на рівні підсвідомості.

Німець ледве ворушив язиком. Нічна температура трохи спала, проте старечий організм геть охляв. Що не з’їсть - вирве, спробує піднятися - запаморочення, гойдає на хвилі.

Далекий від елементарних знань медицини, Антон, як міг, доглядав Мартіна, з яким вони так зблизилася за три доби. Шкандибаючи на одній костуряці, готував таку-сяку їжу, діставав у наметовому містечку бодай якісь ліки, телефонував чужими мобільниками до німецького посольства.

Пополудні приїхали, - білі іноземці. Антон кинувся з надією - лікарі! Ні, - туристи-екстремали. Заглянули, аби побачити і почути екзотику - “жертв цунамі”. Виявляється, наметове містечко й уцілілу хатинку Мартіна хтось встиг внести до маршруту, який миттєво організувало підприємливе турагентство. “Познімали” на фото, відео - і “good bye, my love!. “І я там був”…

Кожному - своє.

–  Не переймайся, Ентоні, - намагався втримати Мірило професор.
– Життя - це така собі форма процесу самоосвіти. Не вдалося осилити в цьому житті, завжди є шанс надолужити прогаяне у житті наступному. До-любити, до-вірити, до-пізнати. Круговорот шансів, смертей-народжень.

Любов до тіла - ото смерть…

Тишу острова розкололи два військових гвинтокрили, і - за півгодини в їх хатинку ввійшли люди в білих халатах. Нарешті! Поки лікарі оглядали-прослуховували тіло, Антон збирав професора в дорогу. Вицвілий від часу напіввійськовий рюкзак, такий-сякий похідний одяг, книги, грубезні зошити для нотаток, статуетка Будди.