А що коли страшне табу, така безкомпромісна заборона спокуси - це, навпаки, привернення до спокуси, піднесення її статусу й жаданості! Мудрий закодований хід, знак Божий - прагніть, лише знайте ціну!

Заборонений плід - солодший, особливо цінний! Заборонений плід - ось дорога до Мене! Коректори раннього офіційного християнства перекрутили істину з точністю до навпаки? Бо будьяка дорога, навіть стежинка до Бога, має контролюватися, пролягати не прямо, а через церкву?

Виходить на кшалт шаманського: “Не можна займатися любов’ю під час сезону приготування пивних дріжджів: пиво зіпсується”.

З Фройдом також збігається: нав’язлива добропристойність батьків дає поштовх більш ранньому розвиткові сексуальності в дітей…

Чим більше люди сприймають і діють на рівні слів, тим вразливіші вони для вербального навіювання, прищеплення і управління. Тому всі масові релігії застосовують нескінченну кількість словесних повторів і морально не схвалюють правосторонню, змінену, свідомість, забороняючи з різною мірою суворості музику, пісню, танець, розваги, пристрасті й, насамперед, ерос. Мораль, намагання розвинути лівопівкульну свідомість (те ж робить гіпноз) - це спроба назавжди закрити альтернативну дорогу до Бога. …Навіщо опублікували всупереч посмертній волі щоденники матері Терези!? Господи, невже і я повторюю той шлях, невже Ти відвертаєшся й від мене - так, як відвернувся від найбільш милосердної Жінки нашого часу? Наприкінці вона залишилася самотньою, покинутою, розчарованою, бо скільки не зверталася до Тебе - не почув…

Невже Ти справді одного разу й назавжди не завершив свою справу, зоставив недосконалу людину сам на сам із собою, вклавши до суми лише душу і повний набір незнайомих нам хірургічних інструментів для пізнання цього орендованого статку?

Боже Ісусе Христе, я також втрачаю Тебе…

Антон лежав горілиць на винесених з хати половицях у глибині старого саду й дивився на незвичне для міського жителя чорне небо. У малиннику хазяйновито метушилися тлусті їжаки. Від найменшого подиху вітру тихо падали перестиглі червиві сливи, гупали й котилися у спориш ранні антонівки. Під стріхою сарайчика пискляво вовтузилися у гнізді ластів’ята - другий за літо виводок.

Ще трохи - й усе остаточно замре в солодких снах про новий трудовий день.

У тьмяному світлі насупленого місяця біля воріт живоплоту промайнула якась тінь. Вона сторожко відчинила скрипучу хвіртку й, витягнувши вперед крила, примарливо направилась до його лігвища.

–  Антоне, не лякайся, це я - Тамара, - прошепотіла з темряви нічна гостя.
– Щойно приїхала до своїх, дай, думаю, зайду до сусіда…

Справді, вона - Тамарка-лускунчик, мила сусідська дівчинка, з якою колись ночами чистив чужі садки й лускав смачні черешневі кісточки. До кого ж це вона приїхала - кума Марія вмерла ще перед похоронами мами. Коли це було, а, бачиш, тягне - як і його до рідної хати. Матері, матері…

Антон напівлежачи запалив свічку й хотів було встати, та “мадам” перехопила:

–  Ні-ні, відпочивай, я на хвилинку: побачу тебе - й усе…

Зрілі, ледь округлені подихом років форми, густе смолисте волосся, ті ж затуманені циганські очі з промінцями-бісиками. Модні джинси, грайливий топік з оголеним пупком і налитими пуп’янками ще не зовсім зів’ялих грудей. Дорогий мобільник на поясі, сучасний макіяж, уся в золотих ланцюжках. Оце так “охматдит”!

Антонові страшенно закортілося, щоб ця раптова зустріч з нічною зматернілою жінкою не була короткою. Коли підросли - як хотів її дівочого тіла в нічних хлопчачих полюціях! Дивно, але зараз це бажання не засмічувалося звичними в таких ситуаціях планами захвату аеродрому. Майже Тантра…

–  Як поїхав до університету - я тобі листи писала, - заглянула в очі Тамара.
– Отримував?

Чесно кажучи, з пам’ятю на такі дрібниці “сивої” давнини в Антона завжди було сутужно.

Проте він згадав: на першому курсі пошта справді приносила йому коротенькі листи зі зворушливими дівчачими сповідями в коханні. “Любила, люблю, мучусь, чекаю…”. Ні імені, ні зворотної адреси. Щоправда, за штемпелем можна було визначити загалом з якого краю, але ж загризли сесії, затягло студентське життя.

–  Даруй, але мені навіть на думку не спадало, що це міг бути мій малий Лускунчик, - з якоюсь вдячністю і теплотою зізнався Антон.
– Ти ж знаєш - у нас тоді були дивні правила: зі своїми дівчатами не водитися, своїх не чіпати. Тільки під вінець: своє, та й що люди скажуть! Берегли вас - на відміну від білоруських полонянок! Одначе, ви, красуні, любилися чи виходили заміж тільки за чужаків. Хоча б із сусіднього села, краще - з “города”. Аби не своє…

–  А я так і не знайшла більше свого кохання, - видихнула-вистрелила Тамара й уже веселіше додала.
– Мати казали - пороблено.

–  Усі кажуть: “пороблено”, - а хто ж це конкретно робить? Назвіть, так би мовити, Автора Зла. Це що: сидить десь у болотах така собі Баба Яга й навертає на добрих людей чорну силу?

–  Доля така, дівоча, - продовжувала своє нічна гостя.
– Та й люди в нас різні. Виростеш у тіні нелюбові, серед матюків, сварок, гною, занехаяних чоловіків, які невміло нашвидкуруч трахають усе, що рухається в спідниці, - калікою по життю за - лишаєшся. Батько зранку до вечора: дивись, такасяка, у подолі не принеси! Простих слів, на яких тримається світ, - кохання до жінки почали соромитися. Відро з помиями в руки, мішок із силосом на плечі й - уперед! От ми, молоді, й тікали світ за очі з цього місця куди завгодно… Усе дивуюся, як це в радгоспі не було Повій, таких собі Жрицьмесників чоловічому началу…