Та ще й городська - он вся ухожена, накрашена, нігті - півметра. Як з такими пазуряками полоти в городі чи корову доїти? Та бач - молодша від сина майже на двадцять. Може, ще одну онучку діждуся?

Чуло її серце - не пара, краще б до другої, Іринки вернувся. Та хоча й “від людей”, а красива, бойова, культурна жіночка, мати її онучки. Приїде було з города, перво-наперво все почистить-перемиє своїми хімікатами, а потім… щось таке наквецяє! Кабачка, якого тільки свині їдять, на ско ворідку! Каже, їжте, мамо, дуже пользітєльно для здоров’я… Пробували з Валею - гімно, не вкусно!

А так - хороша жіночка, хоч до рани прикладай!..

Що тут тепер зарадиш - коли вони не слухають, кожне сходить з розуму по-своєму…

На третій день до океану пробилися перші вантажівки з гуманітарною допомогою. Вони довго кружляли колишніми вуличками замуленого містечка, боячись зупинитися і бути поглинутими юрбою зголоднілих людей. Місцеві жителі, як мурашки, обліплювали кожен суховантаж, і за мить від нього залишалися одні кріплення та заморські етикетки “Не кантувати!”.

Країна із залишками азійсько-совєтського соціалізму - ради не могли дати навіть монахи.

Особливим попитом користувалися солдатські повстяні ковдри й армійські консерви-пайки. Води, рису б хоч трішки, навіть без карі… Так пече, градусів 40 у тіні…

Нарешті вернувся - захеканий, проте щасливий Соломон. В одній руці балон ізраїльської очищеної води, на голові - трипудовий мішок гречки.

Під пахвою - упаковки італійської спагеті, іспанської олії, американського шоколаду і… жіночих прокладок “Олвейс”. Старе, кістляве, руки - ноги - як мотузки, а допер!

–  Тепер живемо!
– Мартін гречно подякував за турботу англійською і ледве не звалився під тягарем підхопленого лантуха.

Кепські справи. Німець ніяк не міг очухатися після трагічного океанського сніданку. Як і Антон, валявся на розкладачці. Під вечір виходив, ніби відповідь на загадку Сфінкса, на “трьох” (з паличкою) до своїх коханих орхідей і гіацинтів, що чудом уціліли під ґанком. Поряд в оточенні кокосових пальм з гірляндами зелено-жовтих горіхів підпирали небо евкаліптові велетні, що кишіли усіляким різнокольоровим птаством. За ними, у джунглях, виросло таке ж гамірливе наметове містечко, де знайшли тимчасовий притулок тисячі постраждалих. Старі, малі, дорослі, батьки й матері без дітей, удівці й удовиці. Тіла іноземців швиденько вивезли військові, а своїх поховали по-різному. Індусів, для кого знайшлися дрова - спалили, щоб саме так, через вогонь “відкрити найкоротшу дорогу до іншого стану”. Буддистів - зарили у братсько-сестринську могилу. Цим не важливо, як і де схоронитися, важливо не народитися для страждань…

Боялися епідемії. Тропіки - чого тут, виявляється, тільки немає! Черевний тиф, холера, лептоспироз, гепатит А, малярія, лихоманка денге, стовбняк, кишкові інфекції - ротавірусна діарея, сальмонельоз…

Мобільні телефони - в океані, акумулятор приймача сів, електрики - катма, і вони розмовляли годинами, стійко захищаючись від комарів і москітів. Говорив Мартін, Антон за журналістською звичкою більше слухав.

Німець спішив виговоритися.

–  То ти, Ентоні, родом з півдня України!
– аж захлинався від нетерплячки професор.
– Майн ґот - ми ж земляки! Мої батьки, з діда-прадіда - німецькі колоністи з хутора Фрідріхсталь, що поблизу Гуляй-Поля!

Антон якось не здивувався. Тиждень тому, прямо в океані (криво в океані!) він абсолютно випадково познайомився з ще більш “неймовірнимочевидним” - миловидною, трохи огрядною панею Маргаритою (наших видно здалеку й одразу - хоч трісни!). Щоправда, спочатку “русо-туристка” назвалася “масквичкой”, а вже потім виявилося: з Новомиргорода, сусіднього районного містечка - кілометрів зо три городами й полями від його рідного радгоспу.

Гуляй-Поле - далеченько, за кількасот кілометрів, аж у запорізьких степах. Та хіба має це значення - за дев’ять тисяч кілометрів від рідного радгоспу! Фрайнбург-Фрідріхсталь-Комсомол - земляки!

–  Наприкінці громадянської війни наше сімейство вимушено покинуло свій фільварок, - педантично перебирав події схвильований Мартін.
– Услід за залишками німецьких військ, кинутих кайзером напризволяще, чудом утекли аж до вільного міста Данціга. Мама розказувала: більшовики навалились - таке почалося! Продзагони, примусове вилучення хліба, коней, майна, примара голоду, розбій, бандитизм. Батька з дідом… роз стріляли за чоботи!

А потім… А потім я вернувся на батьківщину в 1942-му, але вже молодим солдатиком, військовим перекладачем вер махту. Воював недовго: восени наступного року - полон, і потяглися каторжні дні в дарницькому концтаборі під Києвом. Триклята війна…

Влітку нас, десяток калічених, обідраних, голодних “фриців”, чомусь перекинули у глибинку, на сільськогосподарські роботи. Виганяють з товарняка на залізничній станції, прямо в полі: тиша, сонце, пшениці стоять, ось-ось жнива, - ніби на планеті й не працював молох вселенської м’ясорубки. І я побачив її…

Мартін поперхнувся на півслові й усім тілом зайшовся сухим глибинним кашлем. Антон хутко подав бідоласі надрізаний кокос із теплим “помийним” соком і чомусь приготувався до ще однієї “реанімації”. Ледве відпустило… Та професор, схоже, ніби забув, про що він хотів щойно так гаряче розказати. Тіло неприродно обм’якло, втомлені, набряклі очі, зволожені від змагань з кашлем, знову втупилися в кінцівки босих ніг - ніби там і далі показували якийсь заворожливий кіносюжет.