Старший жив аж в обласному центрі. Ще на кустанайській цілині, а пізніше - ліквідатором у Чорнобилі заробив добрі гроші, “виплатив” тут, недалечко від автовокзалу, трикімнатну кооперативну квартиру. Міла, його дружина, мила, чорнява розумниця працювала вихователькою в дитячому садку, головне - до дому близько. А Володя все на своїх залізяках - шоферує на міжміських автобусах. Казала йому - скільки можна, ти ж на чорнобильській пенсії, кидай ті далекі рейси!

Звичайно, лишньої копійки не буває. Та Міла вже якось шептала: є хтось у нього, мамо, є, і саме в тих рейсах. Батько любив погуляти, і вони туди ж?

–  Ну, дурне, я йому ось покажу!
– беззаперечно взяла сторону невістки свекруха, коли аж надвечір присіли на кухні.
– Така образована роботяща жінка, з ранку до ночі не присяде - і обіжати! Дивлюся на тебе, доцю, й не нарадуюся: і наварено, і прибрано чистенько скрізь. А що то за розквітчані подушки - сама вишивала? Коври ж які гарні на стінах, парове отоплєніє, книжок повен сервант, новий телевізор. Слава, Богові, дівчатка вже повиходили заміж, живі-здорові. І вся ти така - аж світишся…

–  Та де я там, мамо, свічуся - он всі очі ночами виплакала, - жалілася повненька, також у літах, невістка.
– І не за тим, що на старості років злигався з тою курвою з автопарку, - який з нього ухажор, десь пропав - і все!

–  Ой, горечко, як це пропав?
– застогнала Тетяна.

–  А отак, мамо: поїхав недавно за льготною путівкою на море - і з кінцями. Останній раз дзвонив з Одеського порту, каже: надоїло валятися на березі, проскочу я’ка з хлопцями в Турцію, куплю новий акумулятор до “Жигулів”. Бачте, ішов набережною, а тут знайомі з корабля руками махають - давай, мовляв, з нами. Він і не встояв…

–  От уже ж, волоцюга, його вічно по світах носило…

–  Його, мамо, не по світах, а в ліжко саме до тої кондукторші затягло. Не треба нас дурити: “помахали з корабля” - у нього навіть закордонного паспорта немає!

–  А може, все-таки контрабандістом прорвався - бідне, голодне, заробляє на чужині копійку для сім’ї…

–  Я вже не знаю, що й думати, кого слухати, - змахнула сльозу Міла.
– Це мені одна знайома з дитсадка сказала. Побожилася, що нібито на власні очі бачила на днях Володю - тут, у місті. Я порилася в його речах - так, про всяк випадок, і ще й фотографію її знайшла!
– залилася сльозами бідна невісточка.
– Он, дивіться, яка краля!

Поговорили-поплакали, та чим вона, старенька, може ще зарадити? Міла - на роботу, а Тетяна зібралася - і поковиляла на автовокзал.

Підійшов якийсь рейсовий автобус - із нього виходить “кондукторша”, вся худа, зухвало нафарбована, у хімічних завивках, і… такому ж - як на тій фотографії, платті.

–  Ах, ти ж гадино, зміюко підколодна, - Тетяна з усього маху, де й сили взялися, опустила свого “парашута” на голову зухвалої кондукторші.
– Я тобі зараз покажу, як чужих чоловіків зманювати! Дорогу до Володі забудеш! Люди!

–  Бабушка, ви шо!
– зойкнула піймана на гарячому кондукторша, з останнього ухиляючись від ударів нестримної баби.
– Какой Володя, я знати його не знаю, і вообще, ми з другого города…

Міла потім розповідала, що її Володя об’я - вився буквально того ж таки дня, голодний, спрацьований і трохи переляканий. Моряк далекого плавання прямо з порогу запитав:

–  А де ж мати, її сьогодні на автовокзалі бачили…

Ну, а з Петром… Добре, що дочка Валя допомогла, а то б сама не впоралась - года вже не ті. І поробили ж там! Син було вже й вертався до її любимої невісточки (спасибі Тоні, от же “впечатлітєльна”, приймала назад), та посидить вдома, посидить, і як місяць зійде - за картуза й знову до своєї ветеринарші! З такими трудами купленого “Москвича” продали, усе хазяйство захиріло. Щоправда, Тоня молодець: як би там не було - тримала корову, теличку, шестеро свиней, курей, качок. Одне, своїм горбом усе таскала! Ніби знала, що її Петро вернеться.

Повернувся, аж через літо! І то як вийшло.

Довго думали-балакали з Валею і все-таки переконали Тоню: треба йти до знахарки! Столітня баба Горбачиха, знайома їй ще з повоєнних років, мешкала все в тому ж сусідньому селі. Колишнім промислом за немічністю вже не займалася, та Тетяна упросила. Продали теличку - і днями снували туди-сюди.

Чи то Горбачиха втратила кваліфікацію, чи справді було сильно пороблено - а свого добилися.

На Спаса розбавили вином намовлений знахаркою настій із трав, запросили Петра в гості. І коли гуляка зовсім набрався за столом - підсунули йому тихенько, - на, запий “кампотом”. А потім швиденько на Вітькиного “бобіка” - і на Синдикат.

Самим було ой як страшно: опівніч, мертве кладовище і ще й три рази навколо батькової могили треба обійти. А Петро ледве ноги волочить, тягли попід руки.

Що ви думаєте - помогло! Блудник присмирів, узявся за хазяйство. Молодший, Антон допоміг йому з грошима на нову хату - зараз роботи непочатий край! А щоб закріпити успіх, Тетяна з Валею ще й вимазали дьогтем ворота - ну, тієї ветеринарші. Хай люди знають!

Третього - Антона - не вберегла. Поки збиралася в далеку дорогу - сам навідався зі свого Києва. Відчиняються двері до хати - стоїть з якоюсь ловкою жіночкою. І така ж красіва, волосся - як у Валі, золотаво-русе! Оце, каже, мамо, Ахвро-діта… Так-то воно так, але ж що покійний Омелян казав: “Перша жінка - від Бога, друга - від людей, а третя - від чорта!”. Щоправда, Тетяна й сама в Омеляна третя, оце як у Антона, ця, як її…