— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося? Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?

У відповідь лунав байдужий голос машини:

— В моїй електронній пам’яті це не записано, вчителю.

Хай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!

Ти, що читаєш оці рядки! Заклинаю тебе твоїм щастям: не чіпай красиву пластмасову скриньку в лівій внутрішній кишені мого скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії! Як найотруйнішу гадюку, — з страхом і огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазмений реактор корабля!.. Зроби це перед тим як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш! Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!

Ти чуєш? Це — в ім’я людства!

Знищив? Я знаю, знищив І саме ця впевненість надасть мені снаги ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути в солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимусь, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…

Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабкодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе: в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо: нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт ВЛ-3 перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона. Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в Безмежжя, в Ніщо.

Скільки мине часу, доки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?.. Для мене це однаково, бо через дві години після того як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.

Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.

“Галатею” мені подарував мій колишній друг Лев Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця, за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.

Тепер я розумію: то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.

Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду? Якщо так — можна було б заспокоїтись: йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?

Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі зумисне намагалися заразити всіх оточуючих, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Левом заволоділо отаке ж хиже, патологічне бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?

Я певний: даруючи мені “Галатею”, Лев знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене: я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Лев був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.

А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялось остаточно. Та й справді: дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися з пам’яті образи та докори, що ними оглушив мене Лев, перед тим як востаннє грюкнув дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де ми з Левом гасали дітлахами.

Говорив тільки я, а Лев чудно посміхався і кидав односкладові репліки. Потім урвав мене:

— Стривай, чого це ти все — про минуле? Краще скажи, куди прямуєш зараз?

— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.

— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?

— Так.

— А навіщо вона потрібна?

— Хто?

— Експедиція.

Я знизав плечима: почути таке запитання наприкінці XXI сторіччя просто чудно.

— Ні, ти скажи, — наполягав Лев, — що вабить тебе на тій далекій Сонячній системі?

— Як що? Побачити, відчути, обмацати незнаний світ.

— Тільки й того? — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?

Лев витяг з кишені невеличку пластикову скриньку — трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не Заважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені:

— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але добився успіху.