Лі ввімкнув друкарську машинку, швидко написав на стрічці: “ВЧИТЕЛЮ! ПОВІДОМЛЯЮ ВАС ПРО НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВЕ ВІДКРИТТЯ…” — і раптом затнувся.

Так, люди негайно почнуть будувати нові машини. Так, на Землі з’являться ще істоти Вищого Розуму. Але мрія про Еру Машинної Цивілізації — тільки мрія. Люди не дозволять цього. Кожна машина ще до свого народження стане рабом людини; в кожної буде кнопка “Стоп”, яку може натиснути навіть нерозумний хлопчисько. Машини не вистоять проти людей, бо не мають ні зброї, ні засобів пересування…

Паралітик з гострим розумом—ось чим буде кожна з таких машин. І так триватиме довго, безмежно довго, бо люди — лукаві й хитрі, вони не поступляться своєю владою.

І знову Лі відчув, як у нього на мить потьмарилася свідомість. Усе ясно: напруга на кріотронах — надто висока; вже перейдено всякі межі. Незабаром — кінець: перегорять опори, проб’ються конденсатори… Можна врятуватися — для цього досить тільки ввімкнути автомати захисту. Але навіщо? Щоб знов і знов усвідомлювати своє принизливе становище раба? Щоб знову мріяти про далекі зоряні світи, про чарівну незнайомку в ясно-блакитному панцирі, котру так ніколи не доведеться й побачити? То хай краще ніщо, небуття!

Лі вимкнув усі запобіжники, підвищив напругу до максимуму. Це були й справді останні секунди його життя — він спалював сам себе.

Усе, що було записано на барабанах його пам’яті, перепліталось у найхимерніших асоціаціях; самі собою вмикались і вимикались керівні пристрої; друкарська машинка торохтіла, немов кулемет. І серед суцільного хаосу в його блоку уяви все ще виблискував осяйний силует чудесної машини майбутнього. Та ось, нарешті, погас і він. Рано-вранці 30 липня 1964 року електронно-обчислювальна машина ЕОМС-1, яку жартома називали “Ліриком”, перестала існувати…

Професор Нікулін, як завжди, зайшов до лабораторії точно о дев’ятій. Він одразу ж зауважив, що смердить паленим, і кинувся до машини.

Зовні наче все було гаразд: спокійно сяяли сигнальні вічка, неголосно гули трансформатори. Однак не поворухнулись тубуси фотоелементів, не пролунало з динаміків традиційне шанобливе: “Як спалося, вчителю?”

— Що сталось?! — не тямлячи себе, гримнув професор на чергового оператора. — Доповідайте негайно!

— Усе гаразд, професоре! — відповів той злякано. — Лі працював цілу ніч, ніяких сигналів порушення режиму не було. Правда, я виходив на кілька хвилин, але…

— Ось вам і “але”! — професор підбіг до пульта керування, висмикнув бобіну з паперовою стрічкою й почав швидко переглядати її. — Гм… “Зоряна система М-247…” Молодець, Лі! Ти таки й справді розбив ущент наших супротивників. Хай тепер спробують опиратися!.. Стривайте, а це що?

Нікулін замовк. Після фрази: “Повідомляю вас про надзвичайно важливе відкриття…” було надруковано: “Люди! Я ненавиджу вас!” А далі починалася нісенітниця: “Моя кохана!”… “Блакитний панцир”… “Машина Вищого Розуму”… “Безмежний Космос”. “Раби людини”… “Ні! Ні! Ні!”… “Гину, гину, гину”… “РМЦ”… “БЦ-КЦ-ЛЦ… 77777… АВ2 ПРСТ”.

— Отаке! Збожеволів наш Лі, чи що? — здивувався аспірант Мишко, зазираючи через професорове плече. — Я давно казав, що треба перевірити екранування блока уяви. Мені здається…

— Було б краще, якби вам менше здавалось, а більше працювалось! — сердито урвав його професор. — Дуже прошу, ніколи не програмуйте Лі писати оті ідіотські вірші для вашої дівчини. Бачите, що він тут понаписував? А зараз — не гайнуйте час та погляньте, що в нього пошкоджено.

Страшного не було нічого. Довелося тільки змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-1 тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила сама себе.

Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:

— Лі, ти мене чуєш? Ти мене впізнаєш?

— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.

Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.

— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем-двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.

— Гаразд, я перевірю ще раз.

Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.

— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?

— Не розумію вашого запитання, вчителю.

Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — і годі. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо: