Він вставав на світанку, розпалював у грубі і йшов відпускати ласків із десяти стаєнь, нашвидкуруч снідав і брався за роботу. Час проминав так швидко, що, коли Сава повертався, все у домі було зроблено, наче за помахом чарівної палички: прибрано, помито, випрано, наварено. Діти гралися на подвір’ї: вчились будувати будинки й сіяти зерно. Сава уже почав брати двох найстарших синів з собою. Піднімав їх уранці, і вони неохоче йшли за ним, тручи кулачками заспані очі.

Вітерниця сердилась за це на Саву, вигадувала різні причини, щоб не пустити дітей з Савою. Тільки-но він вставав, відчував уже на собі погляд дружини, котра вдавала, ніби спить. Її зраджувало легеньке тремтіння вій. Сава нахилявся і цілував заплющені очі. Дружина питала сонним тоненьким голосом:

— Ти вже встав?

— Спи, — відказував кожного разу Сава. — Спи… — І — тікав, бо найбільше любив її вранці, коли треба було працювати.

Зі стаєнь віяло теплим духом, ласки підводились один за одним й охоче квапились до виходу, де стояв Сава і уважно придивлявся, чи немає серед них хворих або поранених. В долині налічувалось 3680 ласків. У стайнях жив молодняк, а старші ласки паслись ген за млином…

В душі Сава був переконаний, що ласки приносять йому щастя, інакше б він не витримав виснажливої щоденної праці.

Сава вже встиг звикнути до шуму вітру в саду. Колись у нього не було ні вітру, ні саду. Вітер принесла з собою Вітерниця, сад він посадив сам і трусився над ним не менше, ніж над власними дітьми. Тому влітку менше дошкуляла спека, а взимку — мороз, а на столі не переводились яблука, вишні, горіхи. Жодне зернятко, жодна кісточка не викидались, а береглись до весни, щоб посадити їх в землю. Не все проростало, але з часом Сава зміг оточити частину поля молоденькими деревцями.

В погожі літні вечори вони відпочивали в садку на траві. Діти бавились, а Сава з Вітерницею спостерігали за ними.

Якось чотирирічна донечка попросила Саву:

— Татку, розкажи мені казочку!

Сава здригнувся. Слово «казочка» десь дрімало в ньому, але він не мав певності, що воно означає. Це було щось дуже гарне, ніби червоне яблуко, яке щойно впало з дерева, бризнувши на траву свіжим соком, або квітка, яка росте віддалік на пагорбку і цілий день п’є розтуленими вустами сонце.

— Татку, розкажи мені казочку!

Сава поглянув на Вітерницю, котра тримала на колінах найменше дитя. Жінка нахилилась ще нижче. Волосся її торкнулось щічки дитини, і та засміялась.

— Звідки вона знає про казочку? — спитав Сава. — Я сам не знаю, що це таке…

— Казка — це те, чого ми сподіваємось і чого чекаємо все життя…

Сава засміявся трохи зніяковіло:

— Я сподіваюсь сина, якого ти нам народиш…

— Ні. Я не хочу більше дітей. Я втомилась, я дуже втомилась… Ти нічого не бачиш…

— Будь розумницею. Нас тільки двоє на всю планету. Не можна, щоб рід згас, щоб уся долина стала пустелею.

— А ти подумав про те, що робитимуть наші діти, коли стануть дорослими?

— Те, що і я, — здвигнув плечима Сава, — Хіба це погано — садити дерева і сіяти траву? В мене аж руки сверблять, коли бачу клапоть мертвої землі.

— Ти й справді усе забув. Ти знаєш, хто ти?

— Сава.

— А я хто?

— Моя дружина, Вітерниця.

— Небагато знаєш. А звідки ти взявся?

Сава замислився. Це було важке питання.

— Ну от, я гадала, що маю десятеро дітей, а, виявляється, їх одинадцять!

Вітерниця взяла на руки дитя і пішла з ним до будинку, щось йому наспівуючи.

— Яка наша мама гарна! — сказав Сава.

— Гарна… — повторив трирічний синок, на якому не було нічого, крім коротенької сорочечки, визелененої травою.

— Що ти робиш? — схопився на ноги Сава. — Ану перестань! Не можна їсти жука. Йому боляче, а в тебе заболить живіт…

— Донечко, — сказав він, коли цю справу було залагоджено, — я знав гарну казочку, але забув. Завтра я тобі її розкажу, гаразд? От що б ти хотіла найбільше?

— Щоб до нас прилетіла ракета!

— Ракета? — перепитав Сава. — Ракета… А якою має бути ця ракета?

— Срібною або золотою, як сонечко. Тату, нєвяїє ти не знаєш, що таке ракета?

— Я знав і забув.

— Ото забудько! Це такий дім, де є ліжечка, іграшки, і цей дім летить до зірок.

Сава стривожився. Він потроху переконувався, що деякі речі справді забув. Знав їх колись і забув. Він вирішив поки що нічого не питати дружини. Він боявся. Відчував якусь небезпеку.

Яку ж придумати казку? Певна річ, казки вигадують, але як це роблять? З тим він ліг спати, але не заснув одразу. Лежав на спині й дивився у стелю. Хіба можна долетіти до зірки? Він і не мріяв про таке. Але тепер Саві здалося, що це можливо. Він здогадувався, яке відчуття буває під час польоту. Вітер свистить у вухах; тіло надзвичайно легке, ні найменшого зусилля. Він то піднімається, то опускається на землю; перевертається горілиць: сонце сліпить очі, і стає страшно. Здається, під тобою та сама бездушна порожнеча, що і вгорі. Одначе які гарні хмари! Білі, пухнасті, як шерсть ласків, — можна піднятися аж до них, лягти в той м’який пух і спати, спати…