— Доки ви будете за мною йти? — нарешті не витримує Сава.

Той, до кого він звертається, невисокий худий хлопець з сірими очима і якимось безбарвним волоссям, спиняється і виймає з кишень руки.

— А може, я твій ангел-хранитель? — посміхається він.

— З яких це пір?

— Принаймні від сьогодні ним буду. Можеш повірити, що це для мене велика честь?

— То це ти?.. — вражено дивиться на нього Сава.

— Так, це я сьогодні підгавкував. Будьмо знайомі, Анастас.

— Вибач, поговоримо іншим разом. Я спішу…

— Куди? Куди може спішити студент, котрого вигнали з університету? Він може лише сісти ось на цю лавку і побалакати з ангелом-хранителем, що йому далі робити…

— Я знаю, що мені робити далі.

— Вештатись з мандрівним цирком? Є цікавіші заняття. Сідай і не дмися, як гусак. Ти по-дурному себе вів сьогодні. Могло бути інакше. Ти можеш поновитися згодом…

— Навіщо? Ноги моєї там більше не буде!

— Я ж кажу, ти міг поводити себе не так скромно. Всі горіли бажанням послухати пікантні подробиці з життя комедіантів. Я б теж послухав. А ти набрав у рот води. Нічого, завтра я дізнаюся з газет, що ти хотів сказати. А по радіо, напевно, передадуть биття твого сполоханого серця. Репортери так і увивались коло тебе. Для них, безперечно, не залишився непоміченим той факт, що ти двічі шморгнув носом.

Сава посміхнувся.

— Ну, якщо ти вже посміхаєшся, значить, все гаразд!

— А хто ти є насправді?

— Нещасний аспірант всього-на-всього. Якби я знав тебе раніше, тобі б вдалося уникнути цього дурного судилища. Принаймні у відповідь на їхній сценарій ми б розробили свій.

— А ця жінка, ти її знаєш?

— Трохи знаю. Це моя мати. Вона йде на пенсію, так що їй нічого не загрожує.

— Хороша в тебе мати.

— Мати як мати. Все життя мені вказує, що я маю робити. Слухай, Саво, на цій планеті тобі нічим займатись!

— Я сам це знаю.

— Але є ще Селія! Я дурень, що не познайомився з тобою раніше, ми давно б уже там займалися ділом. Не дивись на мене так, наче я божевільний. Серед аспірантів божевільних немає. Ти мені скажи, що ти знаєш про Селію?

— Там немає лісу.

— Правильно, Але буде. А ще що ти знаєш?

— Там були ласки. Напевно, усі загинули через шкідливий клімат…

— Ласки ще є. Мої друзі їх бачили. А щодо пустелі, то воду можна здобути. Я тобі покажу проби грунту. Там можуть рости фруктові дерева!

— А радіація?

— Дурниці! Колись на Селії проводили експерименти, та й то під землею.

— Щось я не розумію… — наморщив лоба Сава, — Хто нас туди пустить?

— Пустять! Туди й злочинців пускали б, якби ті захотіла. Клімат жахливий, там довго ніхто не витримує. Ми поїдемо в складі невеличкої експедиції від Екологічної комісії, як біологи.

— А що ми будемо робити?

— Рятувати ласків. Але це неофіційно. Вони ще чудом збереглися. Тисяча голів, не більше, за скромними підрахунками.

— Тисяча?! — вражено перепитав Сава, — За двадцять п’ять років лише тисяча?

— А ти що думав? Мільйон?

— Правда. Тут люди іноді вмирають з голоду, хвороб. Я сам бачив. Живуть в халупах. А ти кажеш — ласки…

— Панування еліти, що ти хочеш! Науково-технічний прогрес! Жертви мусять бути, аякже! Навіщо ти мені це кажеш?.. Я не винен, що, завдяки матері, маю змогу вчитись, а то, хто знає, ким би я став. Може, клоуном… З нас виховують білоручок. Ми нічого не вміємо робити. Якщо тебе труднощами не здивуєш, то для мене зараз найголовніше — не втратити рештки людяності й присвятити себе потрібній комусь справі. З наукою покінчено. Мене давно вже нудить від неї. Розумієш, Саво, ти наштовхнув мене иа геніальну думку… Ми повинні обжити цю планету, тим самий врятуємо не тільки ласків, а й людей з тих кварталів на смітниках. У них буде робота, дім…

— Знову переселення. Акліматизація… І принесемо туди гроші, вино, хвороби. Наші звички, наше сміття. А потім знову будемо шукати нову Селію.

— Нехай, але ж ми не прилетимо туди на все готове…

— А кошти?

— Роздобудемо, Саво! Екологічна комісія дасть на дослідження. А з часом ми залучимо до цієї справи маси, приватні товариства.

— А ласків знову відправимо в резервацію…

— Ти неможливий, Саво! Чесне слово! З ласками ми знайдемо спільну мову: вони — мислячі істоти. Ти подумай над усією цією історією. Люди їх бояться, смирних, щирих створінь. Чому? Я тебе питаю: чому? Всесвіт вважають одноманітним щодо проявів мислячої матерії. Якби ласкам довелося боротися за існування у важкому кліматі, вони б стали людьми з усіма їхніми вадами.

— Чому ж вони не борються за своє існування на Селії?

— Я чекав цього питання. По-перше, вони борються, але ностальгія…

Сава невесело розсміявся:

— По-моєму, ласки деградували. Вони не витримали конкуренції з більш активними людьми.

— Ти вважаєш мене утопістом? Поглянь в такому разі в дзеркало на власну персону. Звідки ти взявся? Як ти можеш відрікатися від того, що дала тобі природа? Ти ж ходяча утопія!

— Хочеш сказати, що моє місце серед ласків? Я сам це знаю. Мене в цирку називають «людина-ласк». Досі я відмовлявся, щоб моє ім’я писалось на афішах. Але тепер я вільний від усяких умовностей…