Томас стоїть за спиною Сави, і його слова доходять, наче крізь сон:

— Тобі пощастило: ти хоч знав свою матір, а в мене її ніколи не було.

Саві здається, що це вже колись було. Давно-давно і далеко звідси. Він дивиться на біле й страшне лице матері з посинілими, міцно стуленими губами.

«Мамо, ти ж могла ще жити довго. Що тебе так мучило? Ти ж могла мене покинути, як батько, котрого я ніколи не бачив. Та й я міг піти, якби ти мені наказала це зробити. Я все пам’ятаю, що було останніми місяцями, коли я приходив до тебе в лікарню, і нічого не пам’ятаю, що було раніше.

Як же ти боялася людей в лікарні, як ти ненавиділа їх, наче знала, що вони тебе не врятують. Спершу ти боялась і мене, але потім тобі несила було витримати порожнечі й ти казала мені:

— Болить, боже, як воно болить!

Ти наче прокинулась після довгого сну. Ми обоє прокинулись. Я цілував тебе на прощання, мамо, і твоє лице не кам’яніло.

— Приходь завтра, ти прийдеш завтра?

— Прийду, мамо.

Я говорив несміливо, майже пошепки.

— А коли ти прийдеш?

— Після роботи, мамо.

Ти втомлено заплющувала очі, і я йшов, зайнятий своїми щоденними справами. Іноді я насмілювався зайти в твою кімнату, яку прибрав раніше. Здавалось, тут ніхто не жив.

— Ти мені прости, Саво. Я була тобі поганою матір’ю. Там все було інакше. Там, на Землі, люди боялись одне одного втратити. Я б хотіла померти там».

Сава рвонувся вперед і застиг з широко розплющеними очима. Віко домовини забивали. З країв могили від людського шепоту обсипалась глина.

Якась сила змусила хлопця опуститись на коліна. Те саме зробив і Томас. Люди зачудовано дивились на них. Тут не було такого звичаю. Померлих ховали похапцем, без голосінь. Кожен кидав на домовину грудку землі й ішов геть, спочатку повільно, а потім все швидше, доки за ворітьми кладовища не забував про смерть.

Ніхто не наважувався підійти до Сави й Томаса. Коли грабар насипав на могилі невеликий горбок і рушив було до квітів, Томас сказав:

— Ми самі!

— Самі — то й самі. Через два дні приберете, — сумирно відповів грабар.

— Ну, от і все, — сказав Томас. — Може, принести банок з водою?

— Хай в’януть.

— Я не бачив жодного разу твою матір. Тільки тепер. Мені здається, вона була хороша жінка… Ходімо до мене. Переночуєш, та й взагалі поживи…

Вони востаннє обернулись на могилу й вийшли за ворота.

— Слухай, звідки ти знав, що треба ставати на коліна?

— Нізвідки, — знизав плечима Сава, і раптом його пронизала думка, що ніхто уже на цьому світі не назве його сином. Ніхто — і він, притулившись до залізного пруття огорожі, гірко заплакав, вперше у своєму житті.

Вони вечеряли за столом: Сава, Томас, його дружина, світлоголова донечка.

— Розкажи мені казочку! — попросила дівчинка.

— Дяді не до казок. В нього померла мама.

— Я тобі завтра розкажу, добре? — посміхнувся Сава.

— Добре. А ти покладеш мене спати, як колись?

Після вечері Сава відніс малу на її ліжечко, а потім довго сидів коло неї, прислухаючись до теплого дихання дитини. Ніхто не турбував його.

«Колись у мене буде так само», - подумав він укотре за вечір і здригнувся від несподіваної, незнаної тривоги.

Набагато пізніше Сава зрозумів найбільшу істину, яка водночас стала сенсом його життя: робота потребує любові. Все гарно виходить тільки тоді, коли людина робить це для того, кого вона любить. Все, про що буде йти далі, - лише ілюстрація. Сад, в якому ми відпочиваємо, посаджений доброю рукою, інакше б листя не давало тіні, а квітки — плоду. Ми відпочиваємо в саду, посадженому Савою, дарма що ні цього чоловіка, ні його саду давко вже немає на світі. Досить того, що він існує в нашій пам’яті. В цьому саду немає жодної сухої гілки, жодного гнилого плоду, хоч у господаря бували тяжкі хвилини, коли він ненавидів світ і проклинав день, коли він народився.

Минуло кілька років, відколи Сава, втративши маму, продав будиночок і виїхав геть. Десять років Сава не мав власного дому, а безпритульність була для нього найбільшою мукою. Жив по готелях, наймав кімнату, тинявся по гуртожитках, де жодна річ не належала йому.

Він поривався назад, але чужі речі не відпускали його, як і борги, надумані та справжні.

Сава не мав ні співчуття, ні підтримки. Місто одразу прийняло його з усією властивою великим містам байдужістю і суворістю. Та й подумати, скільки там живе людей, і кожен хоче мати дім, друзів і хоч трохи щастя. А щоб отримати все те, не треба ні благородства, ні відвертості, ні доброти.