— Ні, тобі не ввижалося…

Надворі загуркотів мотор. Кароліна підвелась і відійшла вбік.

— Скажи, нарешті, що сталося? Де Менке? Втік?

— Мертвий.

— Що?!

— Ми вийшли в сад. Гюнтер кинувся зненацька на мене; я стріляв, захищаючись…

У цю мить пролунав дзвінок.

— Поліція. Я повідомив, — сказав Джонсон, прямуючи до дверей.

— Що ви думаєте про все це? — спитала Кароліна, коли вони лишилися вдвох.

Здивований запитанням, Шель підвів голову:

— Про що саме?

— Ви вважаєте справу закінченою?

— Не знаю. Мені важко зосередитись. Останні години були наповнені важливими подіями. Все так заплутано…

— Доктор Менке — це і є горезвісний Шурікке?

— Безсумнівно.

— Що ви думаєте робити далі? Все закінчено чи ні?

— Не певен.

Кароліна глянула якось дивно, але не сказала більше нічого.

У кімнату ввійшов Джонсон з високим чоловіком у сірому костюмі. У незнайомця було сиве волосся, широкий рухливий рот, іронічний погляд; голова на могутніх плечах видавалася зовсім маленькою.

— Комісар поліції Візнер, — представив незнайомого Джонсон. — А це мій приятель Шель.

Вони привітались.

— Я чув про вас, — обізвався Візнер. — Ви зробили неабияку сенсацію для нашого тихенького містечка, правда, Джонсон? Давненько не піднімали мене о цій порі з ліжка. О, прекрасна дама також тут? Ви цікавитесь криміналістикою?

— Ні. Я тут для того, щоб збільшити вашу аудиторію і захоплюватись, коли ви працюєте.

— Дякую! — Візнер обернувся до Шеля. — Розкажіть, будь ласка, про все, що сталося з вами після приїзду до Гроссвізена.

Переборюючи втому, Шель, нічого не приховуючи, оповів про події останніх днів. Комісар замислено дивився перед себе. Слухав уважно, не перебиваючи.

— Дещо мені й досі незрозуміло, — закінчив Шель.

— Наприклад?

— Наприклад, чого Менке знищив папери, а не забрав собі? Щоб спалити їх — потрібен час. Це риск, хтось міг побачити його.

— Правильно. Мабуть, він розгубився і хотів якнайшвидше позбутись обвинувачувального матеріалу. Іще щось?

— Важко пригадати в цю мить… Що ви зробите з інспектором Грубером?

— Одержавши рапорт Джонсона, я наказав арештувати інспектора. Двоє поліцейських поїхали до нього додому. Я ніколи не пророкував цій людині великого майбутнього, тому останній його «подвиг» мене зовсім не здивував. Натхненником цієї афери був, безперечно, Менке, він же Шурікке. Думаю, що Грубер переглянув папери і догадався, чого вони варті. Вирішив майнути з Гроссвізена і шантажувати заможного доктора. Зрештою, побачимо, що він скаже під час слідства. Справа ця неприємна, але чи… пощастить уникнути розголосу? — з останніми словами він звернувся до Шеля. Журналіст вдав, що не розуміє.

— Цікаво, звідки Грубер знав, що Менке — це Шурікке? — пробурмотів поляк. — Не забувайте, будь ласка, — додав голосно, — що власне проти нього немає ніяких речових доказів. Звинувачення базується тільки на наших словах.

— Це мені відомо. Але, по-перше, Грубер не знає, що папери знищено, по-друге, ми матимемо зізнання поліцейського Земмінгера, якого інспектор посилав на вокзал по чемодан. До речі, щодо Лютце. Ви твердите, що нещасний випадок підготовлено навмисне. Хто, на вашу думку, переїхав цю людину?

— Напевно, Гюнтер, помічник доктора. Мене тільки дивує, звідки він знав, що Лютце має зустрітися зі мною.

— Чому ви поєднуєте цей випадок з вашою зустріччю?

— Лютце попав під машину в дуже зручний для доктора момент.

— Під час розмови з доктором ви не згадували про цю зустріч?

— Я спитав його, чи він знає Лютце…

— О, бачите! Цієї згадки було досить, щоб збудити підозру.

Шель кивнув головою.

— Ця справа нагадує картину, — сказав він, — де намальовано фон і тіні, а контури основних постатей лише накреслено.

— Розумію, — мовив Візнер, кидаючи на Шеля пильний погляд. — Іноді, коли дивишся на щось цілісне, то виникає враження, ніби в ньому чогось бракує, а чого саме — сказати не можеш.

До кімнати ввійшов низенький чоловік у білому кітелі.

— Доктор Штраль, — підводячись, коротко відрекомендував його Візнер.

Якийсь час вони розмовляли півголосом, а коли лікар вийшов, комісар звернувся до Джонсона:

— Може, ви повторите, що тут сталося після вашого приїзду?

— Будь ласка. Ворота відчинив Гюнтер, який мене знає. Я відчував, що тут не все гаразд і не звернув уваги на його протести, що вже пізно, а доктор спить. Ми — тобто моя дружина і я, — побігли вперед і зразу ж опинилися в бібліотеці. Джон Шель, опустивши голову, сидів за столом. Менке ховав у скриньку шприц. Я спитав, що сталося. Доктор пояснив, ніби Шель прийшов до нього з фантастичним обвинуваченням, казав, що він, Менке, небезпечний злочинець, а потім став надто агресивний, і лікар був змушений зробити йому заспокійливий укол. Коли ж я підтвердив слова мого приятеля, Менке втратив владу над собою, почав кричати, називав нас дурнями, звинувачував, що ми вигадали всю цю історію, аби видурити в нього гроші. Він не дозволив скористатися телефоном, і я запропонував йому піти разом зі мною до поліцейського участку, щоб з'ясувати все. Доктор погодився надзвичайно швидко. Ми вийшли в сад. Там ждав його помічник. Менке звернувся до нього: «Я йду в комісаріат, стережи квартиру». Не знаю, чи було це умовним гаслом, але Гюнтер одразу загородив нам дорогу, і вони обоє раптом накинулися на мене. На щастя, я встиг витягти пістолет. Хтось із них схопив мене за горло. Я кілька разів вистрелив. Менке упав, а Гюнтер утік. — Джонсон якусь мить помовчав, потім додав: — Оце, власне, і все. Комісар кивнув головою.