— Тобі подобається? — спитала Марія Митю. — Яке в тебе враження від цього роману?

— Мені хочеться спитати після читання його: «Каїн, де брат твій Авель? Шановний Іване Сергійовичу, куди ви поділи Базарова? Невже ви справді думаєте, що єдиний Базаров помер від зараження крові й більше нема нікого на його місці?»

— А сцени у Губарьова? Ти не обурюєшся проти них? Навіщо він так вивів революційне настроєних людей?

— Ну, знаєш, дурнів і в олтарі б'ють! Не сприймай так прямолінійно. Мені здається, він вивів таких дурних, щоб його не запідозрили в тому, що він надто почервонів, полівів себто, змалювавши так блискуче Ратмірових. Адже основний удар праворуч, проти них!

Того ж дня Марія подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер Тургенев.

Митя жадібно прочитав його. Спочатку задоволення засвітилося в його очах, які нічого, нічогісінько не вміли ніколи приховати. Та за якусь хвильку він явно зажурився.

Він простягнув листа Марії, від неї у нього не було таємниць. Марія так само, як і він, нетерпляче почала читати:

«Шановний пане Дмитре Івановичу! Я пробув у Петербурзі так мало часу на зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього — по розтопленні того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний, коли б і не зійшлися б, то поговорили б одверто. Я ціную Ваш талант, поважаю Ваш характер...»

Рука Марії мимоволі підвелася і розкуйовдила Митине хвилясте волосся.

— Бач. як пише! Я теж — «ціную Ваш талант і поважаю Ваш характер», — усміхнулась вона йому й читала про себе далі:

«...і, не поділяючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам причину моєї незгоди — не від надії повернути Вас, а маючи на меті скерувати Вашу увагу на деякі наслідки Вашої діяльності. Я не знаю, коли я потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться виїхати за кордон і дістатися Бадена, я з істинним задоволенням побачився б з Вами».

Звичайно. Миті треба за кордон. Відпочити. Побачити світ.

І однаково серце Марії защеміло. Не може, не може вона їхати навіть із ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз.

Що він пише далі, Іван Сергійович?

«Я поставив собі цими днями питання: яке враження справив «Дым» на Вас і на Ваш гурток — чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова і чи не застили ці сцени для Вас зміст усієї повісті?

За всіма звістками, що доходять до мене, «Дым» збуджує мало не ненависть та презирство до мене у більшості читачів: двітри статті, які мені довелося прочитати, — у тому ж дусі. Я не можу не бути справедливим до себе —

Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt —

Und was ich gemalt hab'— hab' ich gemalt ,

(Не стану за працю себе вихваляти:

Я те змалював, що зумів змалювати.

Гете. (З нім. переклала Наталя Забіла.)

а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не відчую ніяковості, коли б і Ви відгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, — бо, хоча я, з одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, дає лише ті плоди, які йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собі ніяких ілюзій щодо свого таланту — мого дерева, — я бачу в ньому досить звичайну, ледь прищеплену, російську яблуню. В усякому разі. Ваша думка — якщо вона буде висловлена і мотивована, однаково буде приємною».

— Бачиш, він хоче з тобою ближче спізнатися, — мовила Марія.

Так, Іван Сергійович жадає знати думку Миті. Він з Митею розмовляє «на рівних». І раптом боляче вколов спогад — до Саші він завжди ставився дуже, дуже приязно, але яка різниця! Та що там! Хіба він так чекав думки навіть Добролюбова і Чернишевського!

— Він тебе цінує більше за Добролюбова та Чернишевського, — сказала вона. — Тих він не любив і зовсім не виявляв бажання зійтися ближче. Він сам мені розповідав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: «Ви просто змія, а Добролюбов — очкова, але є ще й гримуча — це юний Писарєв — той сповіщає про своє наближення».

Митя розсміявся, а потім сумно мовив:

— Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну силу, а я ще неспроможний.

— Але ж ти відповіси йому?

— Безперечно. І я не приховаю свого першого враження від роману. Я гадав, що наше особисте знайомство обмежиться моїм діловим візитом. Слово честі. Марі, його лист для мене несподіванка — значить, він пам'ятає про мене, не хоче забувати, і мені було б цікаво поговорити з ним. Та ти ж знаєш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й ніколи. Хіба мене випустять?

Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу і все-таки не міг не написати хоч кілька слів про новий роман, з відвертістю, яка знову і схвилювала, й полонила старого письменника.

«Я, напевне, не писатиму про «Дым», принаймні тепер, — писав Митя. — Не буду з двох причин. По-перше, мені необхідний деякий простір, щоб я міг висловити ті думки, на які мене наводить Ваша повість. А цього простору в мене нема, тому що на моєму журналі лежить рука попередньої цензури».

О, ця цензура, найлютіше зло, що не тільки гальмує, а спотворює все в літературі!