Він одверто писав про свій стан Тургеневу. Так, Івану Сергійовичу Тургеневу. Але спочатку вони зустрілися. Про свою зустріч з Тургенєвим він докладно розповів Марії, і їй якось дивно було, — вона слухала Митину розповідь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу для себе людину. їй кортіло спитати — а про неї він не згадав? А він знає, що вони мешкають разом?

Та, певне, він і не згадував, Іван Сергійович, певне, він просто не знав і не здогадувався, не зв'язував їх — Марію Олександрівну Маркович і «нігіліста» Писарєва, хоча він знав, що вони родичі. Невже він зовсім уже не цікавиться нею?

Вона Митю нічого про це не спитала. А Митя був і задоволений, і здивований, і трохи збентежений цією зустріччю.

* * *

Здивований був і сам Тургенев.

До того він ніколи не бачив Писарєва. Іван Сергійович читав його статті, і коли після виходу його роману Тургенева лаяли і «батьки», і «діти», він був вражений, що саме цей найрадикальніший у своїх твердженнях молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкіну, сперечався з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалі нестримно кидався у бій з усіма і з усім, в азарті помилявся, в азарті не схилявся ні перед якими авторитетами, саме цей критик найвірніше зрозумів і відчув його Базарова і з азартом і енергією кинувся захищати його Базарова.

Тепер Тургенев віз свій новий роман «Дым» до Москви в журнал Каткова. Та в Петербурзі знову «стара знайома» — подагра — зупинила Івана Сергійовича на кілька днів. Він жив у давнього приятеля — літератора Василя Боткіна — «Великого Могола», як звали його товариші.

До кімнати, де спочивав у кріслі Іван Сергійович, вбіг Великий Могол, сердитий і збентежений.

— Там Писарєв прийшов. Навіщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш?

— Звичайно, прийму! — спокійно мовив Тургенев. — Адже я хотів його бачити, а коли вже сам завітав у справах, тим краще. Якщо тобі неприємно, ти б пішов до себе.

— Ні, я лишуся! — уперто мовив Великий Могол. Івану Сергійовичу, навпаки, хотілося, щоб Боткін пішов. Приємніше було б познайомитися, поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, ніж сам ного творець, наодинці. Але Боткін сидів у кріслі з упертим, просто-таки бридливим виглядом. Іван Сергійович міг сподіватися на будь-який вибрик з боку Великого Могола. Та що поробиш? Адже не міг він вигнати господаря з його господи!

Увійшов юнак. Чемно, стримано привітався, як належить добре вихованій людині. «Il a l'air d'un enfant de bonne maison, як кажуть, — одразу подумав Тургенев, потиснувши тонку й міцну руку Писарєва. — А ручки — ач які, кожен ніготь обточений, — от тобі й нігіліст!»

Боткін ледь кивнув головою.

«Бути біді» — майнула з острахом думка у Тургенева. І дійсно: тільки сказав щось Писарєв про журнал «Дело», про статтю, яку вони збираються надрукувати, навіть не дуже розібравшись у чому питання, Боткін, наче вжалений, схопився і майже закричав:

— Та як ви смієте, хлопчиська, молокососи, невігласи...

Писарєв навіть не почервонів, навіть не здригнувся. Він стримано мовив:

— Певне, добродій Боткін не дуже знає сучасну молодь, якщо огулом називає її невігласами, а щодо докору в «молодості» нашій — так це ж ще не провина, прийде час — і молодь виросте, визріє. Хіба не так?

Боткін червонів, пихтів. Як було неприємно Івану Сергійовичу! Але здавалося — Писарєв не дуже збентежився таким вибухом Боткіна. Він спокійно передавав Івану Сергійовичу прохання редактора — мати їхній журнал на увазі і щось написати для нього. У Тургенева відлягло на серці. Він сказав, що зараз привіз новий роман, який друкуватиметься в «Русском вестнике», і йому буде дуже цікаво дізнатися потім про думку щодо цього роману його, Дмитра Івановича Писарєва.

— Я нетерпляче чекатиму його виходу, — щиро сказав Писарєв.

Він відкланявся, такий же чемний, спокійний, з привітною усмішкою Тургеневу, з абсолютною байдужістю до Боткіна, наче це вже була якась така застаріла річ, на яку й уваги звертати не варто, і пішов, лишивши в Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою і з життям. Ні, Іван Сергійович не чекав, що цей «близнюк» Базарова така вихована приємна людина, а що розумна — про те Тургенев уже знав із його праць.

— Тобі не соромно? — сміючись, мовив Тургенев Боткіну, коли Писарєв пішов. — Ти — найпалкіший прихильник всього прекрасного, вишуканого, витонченого, ти поводився як брутальний забіяка, а цей «нігіліст» і «цинік», як ти його обзиваєш, — як справжній джентльмен!

— Я не можу їх переносити, — пихтів Боткін. — На мистецтво руку здіймає! Тому і твого Базарова так розписав!

— Цікаво, що він скаже з приводу «Дыма», — замислено мовив Тургенев. Навіть самому дивно було. Значить, думка цього юнака для нього багато важила. Івану Сергійовичу хотілося ближче познайомитися з ним.

5

Як завжди, кожен новий роман Тургенева — наче бомба, що несподівано розривається, і гуркіт від неї довго не затихає. Отже, і «Дым» — тільки-но вийшов у «Русском вестнике», обурилися «генерали», — аякже, вони пізнали себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман — пасквіль на неї.