— Ти що, навіть не читала статті у «Парі–матч»?

— Ні… — Крістіана здивовано знизала плечима.

Брюно урвав розмову і, перш ніж продовжити, замовив дві кави. За довгі роки він виробив для себе грубу й цинічну, типово чоловічу концепцію життя. Світ — це замкнутий простір, що кишить живим гаддям; весь його рух обмежений жорстким, наглухо замкнутим кільцем обрію, досить відчутним, але недоступним: це кільце — закони моралі. Але кажуть, у кохання свій закон, і воно йому підкоряється. Крістіана не відводила од нього уважного, лагідного погляду; її очі були трохи втомлені.

— Ця історія така бридка, — почав Брюно неохоче, — що я був здивований, як це журналісти так швидко припинили торочити про неї. Отже, це трапилося п’ять років тому, судовий процес відбувся у Лос–Анджелесі: для Європи секти сатаністів були ще новим явищем. Девід Ді Меола — я одразу згадав це ім’я — був одним з дванадцяти обвинувачуваних; він також був одним з тих двох, що спромоглися втекти від поліції. Якщо вірити статті, він, очевидячки, втік у Бразилію. Обвинувачення, висунуті проти нього, були просто вбивчі. В його маєтку знайшли сотню відеокасет з картинами тортур та вбивств, усі вони були дбайливо систематизовані й мали етикетки; на деяких він з’являється без маски. На касеті, що була показана під час слухання справи, знято сцену жахливих страждань старої жінки, Мері Макналлаган, та її маленької онучки. Ді Меола на очах у бабусі гострими кліщами одірвав у немовляти руки та ноги; потім пальцями вирвав у старої одне око і мастурбував у криваву очницю; водночас він увімкнув перед самим її обличчям відеокамеру, якою можна було керувати на відстані. Вона сиділа скорчившись; металевий нашийник, пригвинчений до стіни, міцно тримав її; все це відбувалось у приміщенні, схожому на гараж. В останньому кадрі фільму вона лежала у власних екскрементах; касета тривала сорок п’ять хвилин, але тільки поліцейські переглянули її повністю, через десять хвилин присяжні попросили припинити демонстрацію.

Стаття у «Парі–Матч» здебільшого відтворювала інтерв’ю з Деніелом Макмілланом, прокурором штату Каліфорнія, що було надруковане в журналі «Ньюсуїк». За його словами, йдеться не тільки про судовий процес над купкою людей: судити слід усе суспільство, бо цей злочин здається йому характерним симптомом розкладу суспільної свідомості та моралі, що спостиг американське суспільство, починаючи з кінця п’ятдесятих. Суддя кілька разів просив його залишатись у межах фактів, які розглядаються; він вважав недоречними паралелі зі справою Мен- сона [29] , тим більше, що з усіх обвинувачуваних тільки щодо Ді Меоли можна було встановити якийсь туманний зв’язок з рухом хіпі чи бітників.

За рік після того Макміллан надрукував свій твір «From Lust to Мurder: а Generation» [30] , досить погано перекладений французькою під назвою «Генерація вбивць». Цей твір здивував мене: я чекав на звичайні просторікування у дусі релігійного фундаменталізму про повернення Антихриста та необхідність знову запровадити в школі обов’язкові молитви. Насправді ж це виявилася точна, добре задокументована книга з детальним аналізом численних судових справ; Макміллан виявляє особливий інтерес до випадку Девіда, він переказує його біографію, для цього він провів дуже ретельне дослідження.

У вересні 1976–го, одразу після смерті батька Девід продав маєток і тридцять гектарів землі, щоб придбати в Парижі кілька помешкань у старих будівлях; він залишив для себе велике житло по вулиці Вісконті, а решту перебудував, улаштувавши під оренду. Просторі апартаменти були розгороджені, кімнати для прислуги іноді приєднувалися до інших: він наказав влаштувати там кухні та душові. Коли все було закінчено, він став власником двох десятків маленьких квартирок, які могли забезпечити йому досить пристойний прибуток. Він усе ще не міг облишити ідею досягти хоч якихось успіхів у рок–музиці та сподівався, що в Парижі йому більше поталанить; але ж йому вже двадцять шість. Перш ніж піти за своїм щастям до студій звукозапису, він вирішив на два роки зменшити свій вік. Це було дуже легко зробити: досить, коли запитають, відповісти: «Двадцять чотири». Певна річ, ніхто не стане перевіряти. Задовго до нього так зробив Брайан Джонс. Судячи зі свідчень, що їх роздобув Макміллан, одного вечора в Каннах Девід зіткнувся з Міком Джаггером; він одскочив на два метри, наче наступив на змію. В той час Мік Джаггер уже був найвидатнішою зіркою в світі; багатий, шанований, цинічний, він втілював у собі все те, про що мріяв Девід. Він був таким спокусливим, бо уособлював абсолютне зло, ідеальне зло; а натовп узагалі обожнює образ безкарного зла. Одного разу перед Міком Джаґґером постала проблема влади: слід було утвердити власне «его» у групі; суперником виявився, певна річ, Брайан Джонс. Усе вирішилося добре — там дуже до речі був басейн… Звісно, це неофіційна версія, але Девід знав, що Мік Джаґґер зіштовхнув Брайана Джонса в басейн; Девід легко уявляв собі, як саме він це вчинив. Ось так, почавши з убивства, Мік Джаґґер, на переконання Девіда, став лідером найвидатнішої в світі рок–групи. Все, що на світі є справді великого, ґрунтується на вбивстві — Девід був у цьому переконаний, і зараз, наприкінці сімдесят шостого, відчував, що цілком готовий зіштовхнути в басейни стільки людей, скільки знадобиться; проте в наступні роки він спромігся лише другим контрабасистом взяти участь у запису кількох дисків. А ось жінкам він усе ще дуже подобався. Його еротичні вимоги зростали, він звик лягати одразу з двома дівчатами, бажано — блондинкою та брюнеткою. Більшість з них погоджувались, адже він і справді був дуже привабливим — у такому собі міцному, мужньому стилі, мало не звір. Він пишався своїм довгим товстим фалосом, своїми яйцями, великими й волохатими. Злягання помалу втрачало для нього інтерес, але з незмінним задоволенням він дивився на те, як дівчата опускаються на коліна, щоб відсмоктати йому член.

На початку 1981 року він дізнався від одного заїжджого каліфорнійця, що проводиться відбір груп для запису диска хевіметал на честь Чарлза Менсона. Він вирішив спробувати ще раз. Розпродав усі свої квартирки, вартість яких зросла на той час мало не вчетверо, і переїхав до Лос–Анджелеса. Тепер йому був тридцять один рік, офіційно — двадцять дев'ять; уже забагато. Він вирішив перш ніж показатися продюсерам скинути собі ще три роки. З його зовнішнього вигляду йому можна було спокійно дати двадцять шість.

Запис затягувався, Менсон з глибини своєї виправної тюрми вимагав надмірних прав. Девід захопився бігом підтюпцем і почав відвідувати гуртки сатаністів. Секти, що проповідують культ Сатани, завжди тяжіли до Каліфорнії, починаючи з «Першої Церкви Сатани», заснованої Антоном Ла Вейєм 1966 року в Лос–Анджелесі, та товариства «Церква Страшного Суду», що виникла у 1967–му в Сан–Франциско (Хейт–Ешбері). Ці групи ще існували, і Девід вступив з ними у контакт; вони задовольнялися ритуальними оргіями, час від часу приносячи в жертву якусь тварину, ото й усе, більше нічого; але за їх посередництва він дістав доступ до гуртків набагато страшніших і закритіших. Зокрема, він познайомився із Джоном Ді Джорно, хірургом, який організував так звані «аборти–трапези». Після операції зародок перемелювали, розтирали, змішували з тістом і пекли хліб, щоб потім розділити його між учасниками. Девід швидко збагнув, що найбільш прогресивні сатаністи аж ніяк не вірять у Сатану. Вони, як і він, були абсолютними матеріалістами і незабаром відмовилися від цього дещо кічевого церемоніалу з п’ятикутними зірками, свічками, довгими чорними одіяннями; такі декорації слугували переважно для того, щоб допомогти початківцям подолати моральні перешкоди. У 1983 році його допустили до першого ритуального вбивства пуерториканського немовляти. Він кастрував дитину за допомогою ножа–пилки, а Джон Ді Джорно тим часом виривав, а потім зжирав його очні яблука.

У той період Девід уже майже повністю відмовився від ідеї стати рок–зіркою, хоча, коли бачив по МТУ Міка Джаггера, його серце щоразу боляче стискалося. До того ж проект «Присвята Чарлзу Менсону» провалився, і хоча його й визнавали двадцятивосьмирічним, але ж насправді йому було на п’ять років більше, і він починав відчувати, що справді вже добряче постарів. Його жага влади і всемогутності перейшла у манію величі, він вирішив, що він — Наполеон. Його захоплювала ця людина, яка спалила Європу й залила її кров’ю, людина, яка знищила сотні тисяч, не маючи навіть такого виправдання, як ідеологія, віра чи бодай переконаність. На відміну од Гітлера чи Сталіна, Наполеон не вірив ні в що, крім самого себе, він рішуче відокремив власну особистість від решти світу, інші були для нього лише зброєю, засобом, що слугує його домінуючій волі. Розмірковуючи про своє італійське походження, Девід уявляв собі кревний зв’язок, що зближував його з цим диктатором, який, гуляючи на світанку полями битв, дивлячись на тисячі понівечених, з розпоротими животами тіл, міг недбало кинути: «Дрібниці… одна паризька ніч усе поповнить».