Я одразу зрозумів, що проклятий. Що життя «далеко не паризьке», на це мені було начхати, у Парижі я був постійно нещасливий. Просто я жадав усіх жінок, окрім власної дружини. У Діжоні, як у будь–якому провінційному місті, багато чарівних дівчат, це ще важче, ніж у Парижі. В той час мода дедалі ставала все сексуальнішою. Це було нестерпно, всі дівчата зі своїми личками, коротенькими спідничками, смішками. Я бачив їх щодня на заняттях, бачив опівдні в «Пенальті» — барі, що поруч з ліцеєм. Вони базікали з хлопцями, а я йшов обідати зі своєю дружиною. По суботах я знову бачив їх: після обіду на торгових вуличках — вони купували шмотки і платівки. Я був з Анною, вона розглядала дитячий одяг, її вагітність тривала добре, і вона була неймовірно щаслива. Багато спала, їла все, що заманеться; ми більше не кохались, але, здається, вона цього навіть не усвідомлювала. Під час занять з підготовки до пологів вона подружилася з іншими вагітними, виглядала товариською та симпатичною, з нею було легко. Коли я дізнався, що очікується хлопчик, я був жорстоко вражений. Все одразу складалося дуже погано. Мабуть, така вже була моя доля — переживати найгірше. Я мав би радіти, мені було всього двадцять вісім, а я відчував себе мерцем.

Віктор народився в грудні; я пам’ятаю його хрещення у церкві Сен–Мішель, то було дуже хвилююче. «Хрещені стають живим камінням для побудови духовної будівлі, задля святого служіння Господові», — мовив священик. Віктор лежав у сорочечці з білих мережив, весь червоний, зморщений. Це було колективне хрещення, як у перших християнських церквах; там було з десяток родин. «Хрещення приводить людей у Церкву, — провадив священик, — усі ми члени тіла Христового». Анна тримала хлопчика на руках, він важив чотири кіло. Був дуже спокійним, не кричав. «Чи відтепер, — питав священик, — ми не стали так само близькі одне до одного?» Батьки почали переглядатися, здається, з деяким сумнівом. Після цього священик тричі полив голову сина святою водою; потім помазав її єлеєм. Ця ароматна олія, освячена єпископом, символізує дар Святого Духа, пояснив священик. Після цього він звернувся безпосередньо до малюка. «Вікторе, — мовив святий отець, — тепер ти став християнином. Через це помазання Духа Святого ти прилучився до Христа. Відтепер ти розділяєш його пророчу, священицьку, царствену місію». Усе це мене так вразило, що я навіть записався до групи «Віра та Життя», яка збиралася щосереди. Ці збори відвідувала одна молода кореянка, дуже вродлива, мені одразу захотілося трахнути її. Це було нелегко, вона знала, що я одружений. Одного разу, в суботу, Анна запросила всю групу до нас, кореянка сиділа на канапі, на ній була коротка спідниця, і весь вечір я витріщався на її ноги, проте ніхто нічого не помітив.

У лютому Анна разом з Віктором поїхала на канікули до своїх батьків; я залишився в Діжоні сам. І зробив чергову спробу стати справжнім католиком; лежав на своєму матраці «Епеда» і, потягуючи анісовий лікер, читав «Містерію про святих праведників». Який він чудовий, цей Пегі [23] , просто блискучий, але під кінець навіть він увів мене в цілковиту депресію. Всі ці балачки про історію гріха, відпущення гріхів, Бог, що радіє покаянню грішника більше, ніж тисячі праведників… хотів би я бути грішником, але в мене не виходило. Мені здавалося, що в мене вкрали молодість. Усе, чого я бажав, так це давати молоденьким шльондрам з їх пухкими губками посмоктати мій член. На дискотеках було багато губатих шльондр, кілька разів за час відсутності Анни я заходив у «Slow Rock» і в «Пекло»; але вони йшли з іншими, а не зі мною, смоктали не мій, а чужі члени; і чорт забирай, я не міг більше цього терпіти. Саме тоді настав період розквіту «Рожевого мінітеля», навколо якого був загальний бум, і я цілими ночами просиджував підключеним до нього. Віктор спав у нашій кімнаті, він добре спав, у нього ж не було цієї проблеми. Коли прийшов перший телефонний рахунок, я страшенно перелякався, дістав його з поштової скриньки і прочитав дорогою до ліцею: чотирнадцять тисяч франків. На щастя, в мене ще зі студентства збереглася ощадна книжка, і я все перевів на наш рахунок, Анна ні про що не дізналася.

Бажаєш нормально жити — поглянь навколо. Поступово я став помічати, що мої колеги, викладачі ліцею Карно, дивляться на мене без злості та глузування. Вони не бачили у мені суперника; ми робили одну справу, я був одним зі своїх. Вони навчили мене буденно сприймати речі. Отримав водійські права, почав цікавитися каталогами «КАМІФ» [24] . Коли прийшла весна, ми часто проводили післяобідні години на галявині у Гільмарів. Ця сімейка мешкала у доволі потворному будинку на Фонтен–ле–Діжон, але там була дуже гарна галявина з деревами. Гільмар був учителем математики, ми з ним викладали приблизно в одних і тих самих класах. Він був довготелесим, сухорлявим, сутулим, із світлим, трохи рожевим волоссям та обвислими вусами; чимось був схожий на німецького бухгалтера. Він з дружиною готував барбекю. Наближався вечір, ми розмовляли про канікули. Настрій у всіх був грайливий; зазвичай там збиралися чотири–п’ять пар викладачів. Дружина Гільмара працювала медичною сестрою, вона мала репутацію супершльондри; коли вона сідала на галявину, кожен міг побачити, що в неї під спідницею немає нічого. Свої канікули вони проводили на мисі Агд, у секторі нудистів. Я також вважаю, що зони відвідували сауну для парочок на майдані Босюе, принаймні до мене доходили такі чутки. Я ніколи не насмілювався говорити про це з Анною, але мені вони здавалися симпатичними, в них збереглися соціал–демократичні схильності — які цілком відрізняються від тих хіпі, що в сімдесятих невідступно товклися навколо нашої матері. Гільмар був гарним вчителем, він завжди не вагаючись залишався після занять, щоб допомогти учню розібратись у складній задачі. Гадаю, він не відмовляв у допомозі й інвалідам.

Раптом Брюно замовк. Почекавши кілька хвилин, Мішель підвівся, відчинив скляні двері й вийшов на балкон подихати нічним свіжим повітрям. Більшість тих, кого він знав, жили саме таким життям, як Брюно. За винятком деяких доволі складних сфер, як–от реклама та мода, отримати доступ у професійне середовище відносно легко, досить лише засвоїти обмежену кількість необхідних «умовних рефлексів». Після кількох років праці сексуальна хтивість пригасає, люди починають зосереджуватися на шлунку та випивці; дехто з його колег, набагато молодший за нього, вже почав створювати для себе винні погрібці. Що ж до Брюно, то все було не так, він аж ніяк не прокоментував вино, а то було «Старе Папське» за 11 франків 95 сантимів.

Майже забувши про присутність брата, Мішель зіперся об поруччя, глянув на будинки. Вже настала ніч, майже у всіх вікнах світло було погашене. То була ніч з неділі на понеділок, 15 серпня. Він повернувся до Брюно, сів поруч; їхні коліна майже торкалися. Чи можна вважати Брюно індивідуальністю? Його старіючий організм належить йому, саме він як особистість має дізнатися, що таке фізичний розпад і смерть. З другого боку, його гедоністичне бачення світу, силові поля, що формують його свідомість, його потреби властиві для всього покоління. Так само, як і при аналізі експериментального препарату, коли вибір одного чи кількох доступних для дослідження елементів дозволяє отримати на атомному рівні картину корпускулярних або хвильових характеристик всього об’єкта. Брюно може проявити себе як індивід, але з іншої точки зору він не більш ніж пасивний елемент історичного процесу. Його мотивації, цінності, бажання — ніщо не виділяє його з–поміж його однолітків. Перша реакція фрустрованої тварини звичайно полягає в тому, щоб докласти ще більше зусиль, намагаючись досягти своєї мети. Наприклад, зголодніла курка (Gallus domesticus), якій залізна огорожа не дає дістатись до корму, намагатиметься все більш гарячково протиснутися крізь цю огорожу. Проте потроху ця поведінка зміниться іншою, зовні безглуздою. Так і голуби (Columba livia), які не можуть отримати жаданої їжі, нервово клюють землю, навіть якщо в ній не міститься нічого їстивного. Вони не тільки займаються цим безрозсудним заняттям, але часто починають чистити своє пір’я; така цілком недоречна поведінка характерна для ситуацій, що обумовлюють фрустрацію чи конфлікт, — це зветься активністю, що заміщає. На початку 1986–го, невдовзі після свого тридцятиріччя, Брюно почав писати.

«Жодна метафізична мутація, — напише згодом Джерзінські, — неможлива без сукупності малих мутацій, які пророкують, готують і полегшують її, часто–густо залишаючись непомітними в контексті історичних випадковостей. Особисто я вважаю себе однією з таких малих мутацій».

Здибуючись із мешканцями Європи, Джерзінські за життя ніколи не зустрічав розуміння. Думка, що розвивається за відсутності реального співрозмовника, як підкреслює Хюбчеяк у своїй передмові до «Кліфденських нотаток», іноді може вислизнути з пасток ідеосинкразії та психозу; проте ще не було випадку, щоб вона у своєму вираженні могла обрати формально незаперечні доводи. До цього можна додати, що Джерзінські мав до кінця вважати себе передовсім ученим; його внесок у розвиток людства, як йому здавалося, полягав саме в його дослідженнях з біофізики, що були виконані у повній відповідності до класичних критеріїв неспростовності та самодостатності доказів. Філософські елементи, що містилися в його останніх записах, являли для нього самого лише випадкові пропозиції, навіть дещо безглузді, що ґрунтувалися не стільки на логіці, скільки на суто особистих мотивах.

Йому трохи хотілося спати; місяць плив над сонним містом. Він знав: досить одного його слова, і Брюно встане, натягне куртку, ввійде у кабіну ліфта; а спіймати таксі на Ла Мотт- Піке можна завжди. Дивлячись на власне життя, ми весь час вагаємося між вірою у випадковість та очевидністю того факту, що все вже визначено. Проте, коли йдеться про минуле, у нас немає жодних сумнівів: нам здається, що все вийшло так, як і мало статися. Цю ілюзію сприйняття Джерзінські вже в принципі здолав; немає сумнівів, що саме через це він не вимовив простих, звичних слів, які б обірвали сповідь цього створіння, що пхикає і гине, що пов’язане з ним половинчасто спільним походженням, створіння, яке, розкинувшись на канапі, вже давно вийшло за існуючі правила пристойності людської розмови. Він не відчував ані співчуття, ані поваги, втім, він керувався слабким, підсвідомим, непереможним відчуттям: у зарозумілих, сповнених патетики словах Брюно цього разу з’явиться якесь послання; якщо дати йому вибалакатися, його слова — вперше — набудуть якогось остаточного сенсу. Він підвівся, пішов до вбиральні, зачинився. Дуже обережно, без зайвого шуму, блював. Потім змочив обличчя й повернувся у вітальню.