Тоді він від’їхав на місяць, зібравшись вирішити водночас величезну купу справ, про що писали передові шпальти у «Уолл-стрит джорнал», потім повернувся зовсім ненадовго, щоб знову відбути на два місяці до Гонконгу, Лондона, Парижа, Пекіна, Берліна, Мілана, Нью-Йорка й Вашингтона. Коли Алекс стала дорослою, то розповідала, що не пам’ятає, коли бачила свого батька, а коли говорила з ним — поготів. Коли він бував удома, то був надто заклопотаний, утомлений або кудись запізнювався, або потерпав від безсоння, щоб іще приділяти увагу дружині й дочці.

А наостанок він обдурив її з хворобою матері, не давши їй попрощатись із нею. Квінн чув усе це багато разів і до похорону, і після нього й ніколи не забуде цих слів. І вже не змінити ні слів, сказаних нею, ні того чорного портрета батька, який вона собі намалювала. І найгірше було те, що, слухаючи її, Квінн не міг нічого заперечити. Чоловік, якого вона змальовувала, справді був ним до того, як він пішов на пенсію. І хоча відтоді він таки змінився у кращий бік, Алекс не бажала визнати цього.

Квінн намагався всіляко догоджати Джейн на знак вибачення за ті роки, коли він був завантажений і його не було поряд. Тож, коли вийшов на пенсію, він протягом півтора року робив це, як йому здавалось, не в найгірший спосіб. Але йому ніяк не щастило бодай якось догодити Алекс. До речі, варто відзначити, що дочка одружилася з чоловіком, який завжди був удома, хіба що ходив на роботу. Вона одружилась із швейцарським банкіром одразу після коледжу. Вони разом учились у Єлі й одружились тринадцять років тому. Мали двох синів, мешкали в Женеві, і Квінн одразу сказав Джейн, що Алекс командує Хорстом, змушуючи його виконувати всі свої забаганки. Вони завжди були разом і виглядали цілком щасливим, урівноваженим, спокійним подружжям, проте їхні стосунки ніби не мали вогню і були дещо безкрилими. Квінн вважав, що його зять — украй нудний чоловік. Алекс, певне, дуже боялась опинитись у такій же ситуації, як її мати. І тому вийшла заміж за слабкого слухняного чоловіка, який якомога менше був би схожий на її батька. Хорст дуже рідко, практично ніколи не їздив у відрядження, працюючи в банку, який заснував його дід. Це був відповідальний молодий чоловік, який любив дружину й синів і не мав великих амбіцій. Коли Алекс виходила заміж, вона знала, що нею ніколи не пожертвують заради кар’єри, самовдосконалення чи згубних пристрастей. Як відзначив спостережливий Квінн, ніщо з вищезгаданого не було притаманне Хореєві. Він просто собі жив, чого й хотіла Алекс. Їхнім синам було шість та дев’ять років, то було двоє гарних білявих синьооких малюків, та Квінн ледве знав їх. Джейн нерідко їздила до них у Женеву, і Алекс раз на рік приїздила з ними до Сан-Франциско до матері в гості, але Квінн рідко бував удома під час їхніх візитів, бо зазвичай перебував у якійсь іншій частині світу, як і коли Джейн літала до Женеви. Як правило, Джейн вибирала для поїздки до дочки той час, коли Квінна не було вдома. Озираючись зараз на ті роки, він легко міг зрозуміти, чому Алекс так гнівається на нього. І вона не бажала дати батькові бодай найменшого шансу компенсувати його провину, спокутувати його гріхи — як реальні, так і уявні. Як вважала Алекс, вона втратила не одного зі своїх батьків, а обох. Батько помер для неї за багато років до того, як вона втратила матір. І травма від втрати брата в одинадцятирічному віці залишалась для неї кривавою раною. Це змушувало її виявляти занадто велику опіку до дітей, незважаючи на те що їхній батько давав їм трохи більше свободи. Алекс була переконана, ніби вона все знає краще. А через нещасний випадок із братом вона найбільше ненавиділа вітрильники.

Джейн також ніколи не любила їх, але Квінн гадав, що вона пораділа б за нього, коли б довідалась, що він будує нову яхту. Джейн завжди хотіла, щоб йому було добре, щоб здійснювались його мрії, щоб збувалось усе, чого прагнув. Алекс було байдуже, чого він хотів. І самотній Квінн став людиною без родини, без приязні, без минулого. Саме таким і виглядав він зовні, коли виходив із таксі на вулиці Вальєхо в тупику, так густо засадженому деревами, що не було й видно будинку, де вони з Джейн прожили все подружнє життя і де виросла Алекс. Коли Квінн розбагатів, то хотів купити більший будинок, але Джейн завжди повторювала, що любить цей. І Квіннові було досить, аби Джейн була вдома, коли він повертався.

Тепер, повернувши ключа в замку дверей великої v ку, побудованого в англійському стилі без певного проекту, він злякався його мовчання.

Коли він увійшов у передпокій і поставив свої валізи, то почув цокання годинника в вітальні. Той звук ніби поранив його ножем, і він відчув сильне серцебиття. Ніколи ще він не почувався таким самотнім і спустошеним. Ніде не було квітів, фіранки були опущені, віконниці зачинені, а темна панельна обшивка у вітальні, яка завжди блищала, відбиваючи світло, робила кімнату схожою на домовину. І він машинально підійшов до вікна. Відсунув фіранки, розчинив віконниці і завмер, дивлячись у сад. Дерева й кущі все ще зеленіли, але квіти пожовкли. Надворі стояв похмурий листопадовий день.

Коли літак сідав, до міста прийшов туман, і зараз він клубочився над містом. Небо було таке само сіре, як і в нього на душі сіріло, він підхопив валізи й пішов нагору. А коли увійшов до їхньої спальні, в нього перехопило подих. Вона померла на цьому ліжку в його обіймах п’ять місяців тому, і він ніби відчув фізичний біль, коли глянув на те ліжко, а потім побачив її посмішку на фотографії на стіні. Він сів на край ліжка, і сльози покотилися по його щоках. Квінн знав, що, повертаючись додому, робить помилку, але більше ніхто не зміг би перебрати її речі, та, власне, і його також, якщо він навесні продаватиме цей будинок. А також він знав, що в будинку треба дещо відремонтувати. Усе перебувало в порядку й добре працювало, але тридцять сім років — це ціла вічність. Він відчував, що речі має перебрати сам — дарма, що це буде дуже боляче. Деякі з його кімнат потребували косметичного ремонту. Квінн хотів порадитись із агентом з нерухомості, що саме треба зробити для продажу.

Для нього то була перша довга важка ніч удома, він сумував за Джейн, відчуваючи таку смертельну тугу, що іноді навіть поривався вийти надвір у піжамі, щоб розвіяти її. Не було куди тікати. Він знав: це треба пережити. Полегшення не наставало. Жити й не мати з ким словом перемовитись. Квінн також усвідомлював, що ця самота назавжди, і відчував, що заслужив її. І тієї ночі йому снився той самий сон, який неодноразово відвідував його до того, як він вирушив у свої мандри. Це був сон, у якому Джейн приходила до нього, простягаючи руки, про щось сперечалась із ним і плакала. Спочатку її слова були нерозбірливими, але й сам вираз її обличчя краяв його серце. А потім він починав розуміти слова. І завжди вони були ті самі, хіба що з незначними варіаціями. Вона благала його не кидати її, не залишати її знову саму. І щоразу, коли йому снився цей сон, він обіцяв, що не кине. А потім він бачив себе наче збоку, і той чоловік брав валізи і йшов собі, відтак знову бачив її обличчя, по якому текли сльози. Коли б він не прокидався, то чув її схлипи та слова, що дзвеніли в його голові протягом багатьох годин: «Квінне, не кидай мене… Квінне, не кидай мене… Квінне, прошу тебе…» — її руки тяглись до нього, а очі були порожні. І коли б він не прокидався від сну, він відчував страх. Як він може тепер щось зробити для неї? Чому він лишав її так часто? Чому його повсякденні справи завжди видавалися йому такими важливими? Чому він не чув її?

Той сон фактично зводив нанівець сенс його подорожей і руйнував імперію, яку він збудував. У тому сні йому залишалося тільки гнітюче почуття провини та поразки. Квінн ненавидів цей сон, який знову почав снитися йому, тільки-но він повернувся до Сан-Франциско. У тому сні в Джейнс щось дуже трагічне, хоча в реальному житті вона була делікатна, співчутлива і все розуміла, ніколи не дорікаючи йому й не благаючи так, як уві сні. Квінн ненавидів той сон і якимось чином усвідомлював, що почуття провини було ланкою того ланцюга, який прив’язував його до неї так сильно, як це робить лише кохання. Але усвідомлення того, що сон мстиво повернувся до нього саме тоді, коли він дістався додому, не принесло йому радості. Це був той тягар, який він приречений нести до скону.