Вранці 2 жовтня Кацо, спершись плавцями на очеретяну в’язку, почав підбадьорювати аргонавтів. Не можна опускати рук, мовляв, треба щось робити, а то ж і справді можна дуба врізати, Галасун з Купчиком посилали дельфіна під три чорти, але той не відставав. “Чому - б - не - спробувати - ловити - рибку?” - перепитав він. Галасун відповів: він навіть на Дніпрі цим не захоплювався. Купчик теж ніколи вудки в руках не тримав. І як, і на що ловиться вона в океані, невідомо. І що на гачок наживити? Хіба що Купчика? Кацо запропонував спробувати ловити на “самодура”. Він розповів, як це робиться. До кінця жилки прив’язується чималенький важок. За метр від важка починають прив’язувати гачки - штук п’ять-десять на віддалі 10-15 сантиметрів один від одного. До гачків прив’язують що-небудь яскраве, червоне - кусники ниток чи ганчірок. Так на Чорному морі ставридку ловлять. Він сам спостерігав. Опускають жилку вглиб метрів на 20, 30, а то й п’ятдесят - і смик, смик... Приваблена строкатими ниточками ставрида потрапляє на гачок. Зовсім непогано інколи виходить. Намотуєш жилку на котушку, дивись - на кожному гачку по ставридці.

Галасун довго не вірив дельфінові, гадав, що той кепкує з нього. Але робити ж нічого - почав переобладнувати спінінг для умов Атлантики. Незабаром снасть, відповідно до вказівок Кацо, була готова. Капітан опустив важок у воду і відсунув гальмівну защіпку на котушці. Важок потягнув жилку з гачками (продукція заводу “Арсенал”, зовсім непогані гачки, мушу відзначити, і даремно ото деякі рибалки ганяються, висолопивши язика, за японськими, канадськими, англійськими - все одно усім їм іржавіти в дніпровських корчах) вниз. Коли важок вимотав метрів п’ятдесят жилки, Панько Федорович зупинив котушку і почав раз по раз підсікати вудлищем...

Ах, що там казати! Життя таки дарує нам чимало сюрпризів. Але ні з чим не зрівняти тієї щасливої миті- ні з миттю, коли голову винахідника осяває геніальна ідея, ні з миттю, коли після довгих і нудних переговорів кохана дозволяє тобі стати на “кращу дорогу в світі”, як сказав безсмертний Лорка, ні з миттю, коли в тебе в руках ордер на окрему ізольовану квартиру, -так от, ні з чим не можна порівняти тієї миті, коли рибалка відчує раптом: щось узяло! Вудлище тремтить, вібрує, жилка туго натягується, а серце, шалене серце ладне вискочити з грудей! Хто не пізнав цієї миті, той не пізнав життя, хоча б і доскочив найвищих чинів і всім світом визнаних успіхів.

Доля зглянулася над Паньком Федоровичем. На шістдесят четвертому році життя в Атлантиці він вперше пережив цю благословенну мить. Між іншим, зазначу, що Панько Федорович завжди жив там, де були хоч сякі-такі водойоми, де водилася хоч сяка-така рибка. Але він вважає за негідне стовбичити з вудочкою над водою. Так от, щось узяло. І непогано взяло! Синтетичне спінінгове вудлище аж заграло, аж заходило в руках у Галасуна. Поволеньки, поволеньки капітан почав намотувати жилку на барабан. Жилка почала ходити то в один бік, то в другий, то від човна, то під човен. Нарешті в прозорій воді мелькнуло блискученьким тілом щось проворне і чималеньких розмірів.

– Підсаку! Підсаку давай!
– гримнув Галасун на Купчика, який так і завмер з роззявленим ротом.

Купчик отямився і витяг з кабіни підсаку, обтягнену марлею для вилову планктону.

Звичайно ж, мій читачу, ти вже думаєш, що ось зараз піде опис метушні, яка кінчиться тим, що рибина зірветься і піде собі в глибину. Чого не було, того не було. Незважаючи на невправність і цілковиту недосвідченість аргонавтів, рибина за якихось п’ять хвилин безсило плескала хвостом по днищу човна (принагідно не можу не згадати ще раз про надійність арсенальських гачків). Рибина була величенька, така, що на сніданок двом персонам вистачить цілком. Більше нічого істотного про рибину ту повідомити не можу. Що таке устірка, підлящик, лящ, сазан, карасик, окунь, щука, краснопер, сом, як з усього цього добра компонується страва богів - дніпровська юшка, я міг би розповісти з документальною точністю. А от на океанській рибі мало розуміюся. Ну, там атлантичні оселедці, свіжоморожена всяка тухлятина, з якої я й собаці не варив би юшки, це я знаю, а що зловив Галасун, не відаю, а брехати не стану, бо, як уже можна було помітити, пишу тільки про те, що сам бачив на власні очі, чи принаймні про те, що можна підтвердити поважними документами, бо на те й існує жанр документальної повісті. Головне - ту рибину можна з’їсти.

– Не - чіпать - не - чіпать - викинуть - за - борт - негайно!
– ні з того ні з сього зарепетував Кацо.

Аргонавти переглянулися здивовано. У них уже повні роти слинки набралося. Але Кацо популярно їм роз’яснив: то небезпечна, дуже отруйна мурена, її і в руки брати не можна, не те що в рот. Семен Михайлович чиркнув ножем по поводку, підважив мурену підсакою і вивалив її за борт разом з поводком і гачком. Панько Федорович присів на лавочку і важко хапав повітря широко роззявленим ротом, тримаючись рукою за лівий бік...

Гай-гай, не посміхайся, читачу. Цього разу Панько Федорович не симулював. У нього справді вперше в житті закололо, занило в серці, і якось увесь лівий бік разом з лівою рукою обважнів, отерп. І ось тепер цілком слушно було б скористатися валідолом. Задихаючись, Панько Федорович попросив юнгу вийняти з портфеля рятівну, добре закорковану скляну трубочку. Він поклав таблетку валідолу під язик, повільно розсмоктав її. Минуло десять хвилин, двадцять, півгодини - не легшало. І цілком закономірно. Організм Галасуна адаптувався, звик до валідолу і вже ніяк не реагував на нього. Залишалося одне - чекати, поки серце само вгамується.

Тепер Купчик взявся рибалити. Він довгенько бовтав у Атлантичному океані важком з жилкою, і йому теж пощастило, і йому теж випало пережити найщасливішу в житті мить. До того ж рибина, котру витягнув Купчик з надр океану, як запевнив Кацо, була цілком їстівна.

– Ну що, товаришу капітан, будемо їсти?
– запитав Семен Михайлович.

– Як? Сиру?
– перепитав Галасун, що вже трохи відійшов від сердечного приступу.
– Може, все-таки зваримо?

– Ой, не терпиться. Я чув, у деяких племенах їдять і сиру. Соня розказувала.