– А куди ж вас після облфо висунули?

– Ох, ти ж, Семйон, Семйон! Тобі тільки б теревені розводити, а до роботи не дуже гарячий. Заготовляй краще планктон на вечерю.

– Та ще встигну, його он скільки! Заготовиш, а він, гляди, скисне. Ми свіженького...

– Тоді сідай за правила судновождєнія.

– Та я ж їх уже геть чисто визубрив.

– Так уже й визубрив... Ану, бери свисток! Так... Ану, подать мені сигнал “чєловєк за бортом”!

Купчик тричі протяжно засюрчав у міліцейський сюрчик.

– Правильно. Ану - “я вас поняв”...

Купчик видав дві коротких і одну довгу трелі.

– Правильно. Молодець, юнга. “Сигнал попередження”!

Купчик коротко свиснув чотири рази. Панько Федорович зачудовано звів докупи вигорілі брови:

– З тебе, Семйон, неабиякий моряцюга вийшов би. І чого тебе кинула судьба на заготовки?

– Ах, товаришу капітан, - сумно усміхнувся Купчик.
– Судьба сліпа. Думаєте, вона не помилилася, коли кинула вас на керівну роботу? З вас такий би капітан, такий морський вовк вийшов би, що куди там...

– Но-но, Семйон, я й на суші накомандувався і, думаю, ще покомандую.
– Він, крекчучи, заліз в будку, виліз звідти з портфелем. Витяг замусолений загальний зошит, в якому робив акуратні записи ще на курсах судноводіїв-любителів.
– Бери. Повтори ще раз.

– І що у вас за звичка, товаришу капітан, - скривився Купчик, - ніколи мене без діла не залишите. Я вже ж і спросоння можу відповідати.

– Не канюч, юнга! Звичка у мене правильна. Ще в армії, як був старшиною, привчили: не лишай солдата, не лишай подчиньонного без діла. Залишиш - у нього всякі мислі неуставні можуть появитися. К примєру, про самоволку, про женщин.

– О господи!
– застогнав юнга.
– Та я вже й на суші давно перестав про женщин думать. А самоволка... У воду пірну, чи що?

– Не балакай лишнього, - обірвав його Галасун.
– Тут тобі не Подол, а море. Тут залізна дисципліна потрібна, інакше не бачити нам Ельдорадо, як своєї потилиці.

Купчик набурмосився і уткнувся в загальний зошит, а Панько Федорович набив люльку тютюном “Моряк”, засмалив. Потупцяв по човну туди-сюди, зазирнув у бачок для пального і скрикнув перелякано:

– Семйон! Семйон! Ти тільки глянь... Та кинь ти ці “Правила”, швидше заливай бак. Тільки-но заправляли, а вже майже порожній.

“Звірюка” справді поглинав воду, приправлену автолом, з незвичайною пожадливістю. Ніби спрага невтолима його мучила. Клопоту в аргонавтів прибавилося. Тепер вони почергово несли вахту, раз по раз доливаючи в бачок води. Але ходу човен не збавляв, і незабаром на горизонті вималювався високий південний оцупок Піренейського півострова.

Ура! Ура! Ура!

Гібралтар!!!

Ураган, як годиться, налетів несподівано. Чорні звихрені хмари низько налягли на воду, вітер здіймав хвилю за хвилею, і невдовзі все навколо збаламутилося, захрипіло, заходило у пекельній круговерті. Човен аргонавтів, мов тріску, пожбурило вгору, вниз. Ізнову - вгору, вниз. Та так, що голова пішла обертом, що кров холола в жилах. По кабіні, по фальшборту з ревищем застугоніла вода. Купчика не знесло в океан тільки тому, що обіруч уп’явся в стерно. Капітан обняв щоглу, як молодий молоду весільної ночі.

Човен залило водою, і тримався він на поверхні, хоч і осів помітно, тільки завдяки рятівним в’язкам очерету з дніпровських плавнів.

Мотор Л-6, цей “звірюка”, цей невибагливий пристаркуватий торохтій, це диво техніки атомного віку, поряд з яким усі ракетні сопла і атомні топки - ніщо, невинний дитячий лепет, так от, кажу я, мотор Л-6 замовк. Будемо знати міру, мій читачу. Вода в бачку - це ще півбіди, хоч воно і межує з фантастикою. Але вода в акумуляторі, в магнето, на свічках -це вже занадто. Занадто багато води...

Але облишмо мотор. Найдорожчий капітал - людина. А цей капітал мав жалюгідний вигляд. Власне кажучи, який він мав вигляд, важко було б уторопати, бо по головах, по зігнутих спинах Галасуна і Купчика перекочувалися з сатанинським ревищем величезні водяні вали. За що ж ти, стихіє, так немилосердно караєш сміливців?! Чи тобі жаль стало тих кількох каністр води, що заправили вони в бачок? Але ж вона повернулася назад до тебе. Чи ти, стихіє, гадаєш, що ці двоє осквернили, тебе? Але ж скільки вивалюють у тебе з громохких тисячолюдний лайнерів усякого непотребу, а ти тільки покірно лащишся до тих велетів. І знайшла ж на кому відігратися! І не сором тобі, стихіє?