– Бачиш, Кацо, таке діло... Порядок є порядок! Ти, натурально, у нас не на ставці, ми й самі без платні, на ентузіазмі, можна сказати, пливемо. Та поїздка наша - не пусті гульки, і порядок є порядок. Раціо? Раціо! Я питатиму, а ти відповідай. І про анкету нікому - ні слова. Нікому-нікому!

Усмішка на морді дельфіна як здиміла. Він спохмурнів, скривився - серця аргонавтів забилися ще дужче, вони по-змовницькому і без урочистості підморгнули один одному. Кацо тим часом жалібно запищав своїм тонким качиним голосом, намагаючись промовляти якнайроздільніше:

– Починається... Думав - хоч - тут - врятуюся - а - ви-теж - виявляється - такі - ж- нудотники! В - Карадагу - хоч - сяку - таку - рибку - давали - а - тут - пливи - не - сходь - з - курсу - сам – харчуйся. І - знову - ті - самі - анкети - придуркуваті - запитання... Та - чи - знаєте - ви - що - мені - щодня - потрібно - з’їдати - 15-20 - фунтів -риби...
– Коли - ж - я - виловлю - її - якщо - буду - ще -й - анкети - заповнювати?

– Порядок є порядок! Кадри треба зучать! З кадрами треба працювати!
– Панько Федорович твердо стояв на своєму.

Кацо мусив відповідати.

Анкета, як і передбачали аргонавти, виявилася дуже і дуже підозріла. З самого початку пішли косяком темні плями. Ні прізвища, ні по батькові Кацо не мав. Національність невідома. Року народження не пам’ятає, каже, ніби у них не ведеться ніякого літочислення. Одне слово, анкета густо рясніла знаками запитання. Перехресний допит затягнувся. Бідний Кацо геть знесилився. Він раз по раз опускався з головою у воду, хрипів своїм дихалом і канючив, щоб відпустили перепочити.

Уже підоспів час обідати. І в Галасуна, і в Купчика бурчало в животах. І Кацо скаржився на голод. Та Галасун наполягав - заповнимо спочатку автобіографію! Але й Кацо виявив упертість. Він заявив, що вельми рознервувався і розкаже автобіографію лише після того, як йому дадуть що-небудь від нервів. “Хоче виграти час!” - одностайно поклали аргонавти, але нішли на поступки, виділили зі своєї дорожної аптеки два десятки крапель валер’янки. Кацо з задоволенням проковтнув ліки, запив водою з Егейського моря, відсапався, помітно заспокоївся і почав...

Автобіографія Кацо завела б у безвихідь найдосвідченішого слідчого, тим паче завкадрами. Кацо говорив так швидко і так багато, що Галасун, - курсів стенографісток не кінчав, чого не було, того не було, - майже нічого не встиг записати. Тим-то я можу тут лише стисло переказати розповідь дельфіна своїми словами разом з тими принагідними зауваженнями, що виникали в аргонавтів-слідчих під час розмови. А почав Кацо здалеку:

– Нас, дельфінів, існує понад 50 видів. Між іншим, ми - не риби. Ми - ссавці і так само, як і ви, дихаємо повітрям. За якихось півсекунди я можу вхопити до 9 літрів повітря. Температура тіла у мене приблизно така ж, як і у вас. Взагалі, я не здивувався, коли ви там, на Чорноморському узбережжі, прийняли мене в тумані за кита. Ми, формально кажучи, справді належимо до підряду зубатих китів. Але ми - дрібні кити, або ж зубаті кити, на відміну від вусатих, які значно більші за нас, але беззубі. До того ж особисто я чималенький, бо я дельфін-нляшконіс, а не якась там примітивна дрібнота з Амазонки чи Гангу... Недосвідчені людці, отакі, як ви, частенько плутають нас з акулами. Але ж в акул плавці ростуть у верти кальніи площині, а мої, як бачите, у горизонтальній. Між іншим, наші далекі предки, як і ваші, вийшли з моря і жили на суходолі. Це сталося приблиз но 50 мільйонів років тому. (Ач який крутій! Свого року народження не пам’ятає, а 50 мільонів років затямив! Не замакітриш нам голови, голубе, ми не вчорашнії) Потім наші предки повернулися у воду. Зрозуміли: у воді в майбутньому буде вільніше і безпечніше, аніж на землі... (Ач, які нісенітниці верзе! Виходить, дельфінячі предки були далекоглядніші, ніж наші. Не зіб’єш з пантелику. Ми про Дарвіна теж дещо чули!) При цьому нашим предкам довелося пройти повторну адаптацію, наново пристосуватися до умов життя у воді. Тіло наше видовжилося, набуло обтічних форм. Ніс перетворився на дихало - на оцю ніздрю з внутрішнім і зовнішнім клапанами, у яку ви, шановний Панько Федоровичу, були запустили свою кінцівку, і я мало було не задихнувся, бо якраз вийшов запас свіжого повітря... Ноги у наших предків, цілком природно, зникли, навіщо у воді ноги? Замість них виросли плавці. У нас, і в мене зокрема, досі зберігаються в плавцях кісточки пальців. Рудиментарні залишки. Не вірите - помацайте. (Галасун і Купчик помацали плавці, якими Кацо притримувався за очерет, і переконалися: не бреше, справді, у кожному плавці можна намацати п’ять кісточок... Тьху, та й годі! Ну, ну, п’ять кісточок - ще не факт. Послухаємо далі). Сам я родом з Флорідського узбережжя. Там нас водиться сила-силенна. Мене виловили капроновим неводом і, - на жодній військовій базі, присягаюсь усіма своїми десятьма рудиментарними кісточками, не був, - поклали в спеціальний контейнер, відвезли в Севастополь, в Інститут південних морів. Звідти мене забрав кандидат біологічних наук Москальчук в Карадагську філію інституту. Тупішого тупарика, ніж Москальчук, в житті своєму, присягаюсь усіма своїми мозговими звивинами, яких у мене більше, ніж у вас обох, разом узятих, - а це наукою точно доведено, - не зустрічав. Він без кінця ставив мені ідіотські запитання, примушував натискувати якісь кнопки, важелі, влаштовував дитячі ігри - підскоч, перевернися, усміхнися, злови м’ячик. Все це я мусив робити, хоч не мав з того жодного інтелектуального задоволення. Але ж не будеш слухатись - не дадуть їжі. Крім того, я люблю людей, навіть таких малорозвинених, як Москальчук. Між іншим, думки його рухаються повільніше за черепаху. Це там, в акваріумі, я змушений був навчитися розмовляти отак повільно. Я з любові до людей пішов назустріч Москальчуку. Я ж розумів: йому будь-що треба було захистити докторську дисертацію, і якщо я йому не допоможу, він її ніколи не захистить. У нього, бідолахи, не більше 1200 грамів мозку, а в мене все-таки 1700 грамів. Хоч і відчував, що дегенерую, спілкуючись з кандидатом, але терпів. І витримав би все, якби не завгосп філії Тюхтя... Соромно розказувати, але правди ніде діти: половину риби, що виловлювали для мене, він спродував курортникам, а на виручку, купував горілку. Я зовсім охляв і надумав: померти в ім’я науки - надто велика жертва... (А чого ж не поскаржився на Тюхтю Москальчуку чи директорові філії - завгоспа швидко потурили б!) Ех, люди, люди-небораки! Звісно ж, я міг поскаржитися, хоча не терплю навуходоносорів. Але ж я любив Тюхтю. Любив! Душевнішого, сердечнішого чоловіка там не стрічав. Ото проп’є, сердешний, півпайки моєї, прийде пізно ввечері до акваріума, сяде на цемент, покличе мене і плаче гіркими сльозами. Просить вибачити за шахрайство. Немає, каже, тут нічого іншого, що можна було б поцупити. А без горілки, мовляв, не жизнь. І взагалі не жизнь. З дружиною у нього щось не ладилося. Приходила вона якось за чоловіком до акваріума. Як глянув на неї - мало не зомлів. Не доведи господи, обніме така. Задушить! І так жаль мені стало Тюхтю - поклав мовчати. До того ж він нічого не розпитував у мене, не ставив ідіотських запитань, а якось в неділю пощастило йому, наловив два кошики риби. Всю віддав мені. Задаром. Але коли відчув, що сили залишають мене, надумав: доведеться покинути і Москальчука, - хай уже якось дописує дисертацію сам, - і Тюхтю. Я став млявим, неуважним, мені вже не треба було й придурюватися. Дав зрозуміти Москальчукові: досліди слід перенести з акваріума в море, бодай у прибережну зону. Ну, він і вивів мене в район Кузьмичевих каменів. Махнув я йому на прощання хвостом, вибачився та й дралала! Дралала в напрямку Одеси. Прилаштуюся, думаю, до якого-небудь лайнера і гуд бай, Чорне море. Отож, на вас і натрапив. Курс у вас для мене підходящий... (Ага! Сам, виходить, дороги не знаєш, так ти до нас, бо курс підійшов! До Азорських островів, а там і до Флоріди рукою подати!) О люди, люди-небораки! Та я курс знаю ліпше, ніж усі ваші штурмани, разом узяті. І швидкість у мене не те, що у вас: 15-20 вузлів на годину. (Скільки ж це воно виходить? Вузол дорівнює 1,852 км/год. Близько 36 км на годину? Ого! Ого, якщо не бреше). Я ж бачу, що самі ви не доберетеся нізащо... Та ви й з Чорного моря не випленталися б! (Ну, знаєш, спасибі за поміч, але не передавай куті меду. Моторика у нас дай боже. Звірюка, а не мотор!) Та й я ж думав, що нічого мотор. Мені ж все-таки легше плисти, якщо вмостишся на хвилю, що утворює судно... О господи, яка там хвиля від вашого судна! Вас самих треба тягти. І якщо ви й надалі будете морочити мені голову своїми запитаннями, їй-право, покину. Я ще після Москальчука не відійшов!

Після сповіді Кацо важко засопів і пірнув у прозорі хвилі Егейського моря.

Довго мовчали приголомшені аргонавти. Та й хто міг би спокійно вислухати таку сповідь? Галасун то зиркав на хвилі, очікуючи, чи випірне Кацо, то м’яв у руках наполовину заповнені бланки. Купчик махнув рукою - пропав, мовляв, дармовий штурман. Він у глибині душі співчував дельфінові. А може, то було не співчуття, а жаль, егоїстичний жаль - тепер доведеться самому прокладати курс. А попереду ж іще - дай боже...

Галасун плюнув спересердя за борт:

– Ну, й дідько з ним! Раціо? Раціо! Попався б він мені в іншому місці, показав би, як байдики бити! Космополіт! Авантюрист! Це ж, певно, немалі гроші загилили за нього американці, а він філософію розвів і втік з роботи. Літун паршивий! Як би нам через нього не пришили справи. Сприяння при втечі... Це знаєш, чим пахне?!

– Та не переживайте, товаришу капітан, під хвіст йому наше сприяння... Він і без нас...

– І от що обидно: документи не заповнила, бестія! Щось тут не чисто. Ой, не чисто.

Купчик геть осмілів:

– Та кому вони, товаришу капітан, потрібні і що вони дадуть - ці бомажки?

– Но, .но!
– озвався баском Галасун.
– Не балакай лишнього! Зразу видно, ніколи ти й не нюхав керівної роботи. Бомажка в керівному ділі - перве діло! А! Що тобі розказувати...
– Але розказувати нікому було, і Галасун сів на лавку, засунув папірці в портфель, притис його до живота і повів далі: - У сорок дев’ятому, пам’ятаю, завідував маслобойнею... Тіко ж ти нікому-нікому! Час сутужний був, і як не той, так той районний товариш, натурально, підсовується: “Чи не можна було б, товаришу Галасун, бідончик олійки?” А чого ж, кажу, можна, присилайте жінку чи кого з дітей, тіко записочку черкніть, бо я ж, самі понімаєте, всіх відповідальних жінок і діток на ліцо не пам’ятаю... Ну, приходить, там хто з бідончиком і з записочкою. Так і.так, пишуть, товаришу Галасун, відпустіть подателю сєго обіцяне. З товпривєтом, мовляв, такий-то... Ну, я олійку - в бідон, а товпривєт удома на гвіздок! Скільки на мене суплік писано було усяким відсталим аліментом, а я чхав на ті анонімки. Знаю: ніхто мене не зачепить, бо я записочку начальству під ніс і - з товпривєтом! От! І завсігди так! Де б не служив, за які б государственні ценності не відповідав... Якщо вже ніззя по закону, по квитанції, то, натурально, записочка щоб була. Чи то на кавунчики, чи на сіно, чи на що б не було. Бо мені на самі ценності плювать. Вони не мої і нічиї, а общі. Бомажка була б, а ценностів на наш вік ще стане. Тіко раз в жизні сплохував. Коли ж це було, дай боже пам’ять? Ну, неважно. Тіко ж ти нікому-нікому! Це коли колгоспи зміцнювали городськими образованими кадрами. Так я теж піднімав одне відстале хазяйство...