— Табір між річками теж запопали, — казав далі гінець. — Поки ми пнулися перепливти на той берег, старківці підійшли ще й з заходу. Дві валки важкої кінноти. Я бачив велетня у кайданах князя Умбера та орла Малістерів, але вів їх сам хлопець зі своїм чудовиськом при боці. Я сам не бачив, але кажуть, що той пекельний вовчисько вбив чотирьох людей та пошматував десяток коней. Наші списники поставили стіну щитів і встояли проти першої навали, але таллівці побачили бій і відчинили браму Водоплину. Титос Чорноліс очолив вилазку по підйомному мості та вдарив на стрій списників зі спини.

— Рятуйте нас, боги, — вилаявся князь Листобрід.

— Великоджон Умбер підпалив гуляй-городи, які ми вибудували для облоги, а князь Чорноліс знайшов серед інших полонених пана Едмура Таллі у кайданах. Звільнив усіх і забрав із собою. Південний наш табір очолював пан Форлей Престер. Він відступив у повному бойовому порядку, коли побачив втрату інших двох таборів, з двома тисячами списників та стількома ж лучниками. Але тирошійський полковник, що очолював охочекомонні загони, вдарив на його корогви та перебіг до ворога.

— Семиклятий дідько. — Дядько Кеван був радше розгніваний, аніж здивований. — Казав я Хайме, щоб він не вірив тому драпіжникові. Хто б’ється за гроші, той береже вірність тільки калиті з золотом.

Князь Тайвин сплів пальці під підборіддям. Коли він слухав, рухалися лише його очі. Цупкі золоті баки облямовували обличчя таке нерухоме, що воно могло здатися різьбленою личиною, якби Тиріон не бачив крихітні крапельки поту на поголеній батьковій голові.

— Як це могло статися? — знову заскиглив пан Гарис Звихт. — Пан Хайме у полоні, облогу знято… та це ж нечувана біда!

Йому відповів пан Аддам Марбранд:

— Ми всі надзвичайно вдячні вам, пане Гарисе, за вказування на очевидне. Але питання полягає в тому, що зараз робити?

— А що ми, власне, можемо зробити? Військо Хайме вирізане, взяте у полон чи розбіглося. Старки й Таллі сидять просто на наших шляхах підвозу. Ми ж відрізані від заходу! Вони можуть вдарити на Кастерлі-на-Скелі, коли забажають, і хто їм завадить? Панове добродії, нас побито. Треба прохати миру.

— Миру? — Тиріон задумливо побовтав вино у келиху, зробив глибокий ковток і жбурнув порожнього келиха на підлогу, де той розлетівся на тисячу скалок. — Ось вам мир, пане Гарисе. Мій любий небіж розбив його на друзки остаточно і беззаперечно, коли вирішив прикрасити Червоний Дитинець головою князя Едарда. Вам легше буде випити з цього келиха, ніж переконати Робба Старка домовитися про мир. Він перемагає… чи ви не помітили?

— Дві битви — то ще не війна, — вперто заперечив пан Аддам. — До поразки нам далеко. Старк він там чи хто, а я б із ним радо перевідався.

— Може б вони погодилися замиритися та обміняти полонених, — запропонував князь Листобрід.

— Навіть якщо вимагати три наших за одного їхнього, їм і тоді вийде зиск, — кисло зазначив Тиріон. — І що ми маємо запропонувати за мого брата? Підгнилу голову князя Едарда?

— Я чув, що королева Серсея тримає в себе дочок Правиці, — з надією вимовив Листобрід. — Якби віддати малому його сестер…

Пан Аддам презирливо пирхнув.

— Він ще не здурів остаточно, щоб віддавати Хайме Ланістера за двох дівчиськ.

— Тоді ми маємо викупити пана Хайме, хай би скільки це коштувало, — наполягав князь Листобрід.

Тиріон закотив очі.

— Якщо Старкам знадобиться золото, вони можуть переплавити обладунка Хайме.

— Якщо ми попросимо про мир, вони вважатимуть нас слабкими, — мовив пан Аддам. — Треба негайно рушати на них.

— Ми б напевне могли переконати наших друзів при дворі приєднатися до нас зі свіжими силами, — підхопив пан Гарис. — А хтось міг би повернутися до Кастерлі-на-Скелі та навербувати там нові затяги.

Князь Тайвин Ланістер звівся на ноги.

— Вони захопили мого сина! — мовив він ще раз, і таким голосом, що прорізався крізь суперечку, мов меч крізь оксамит. — Залиште мене. Усі.

Тиріон піднявся, аби покірно виконати наказ разом з іншими, але батько раптом зиркнув на нього і додав:

— Ти не йди, Тиріоне. Посидь. І ти теж, Кеване. А всі решта — геть звідси.

Тиріон всівся на лаву, від переляку втративши мову. Пан Кеван перетнув кімнату до барилець із вином.

— Пане дядьку, — покликав Тиріон, — якщо ваша ласка…

— Ось, тримай. — Батько віддав йому власного недоторканого келиха.

Тепер Тиріон був дійсно вражений. Та добряче ковтнути вина не забарився.

Князь Тайвин всівся на своє місце.

— Ти маєш рацію щодо Старка. Якби князь Едард був живий, ми б через нього уклали мир із Зимосіччю та Водоплином, і мали б час упоратися з Робертовими братами. Але мертвий…

Його рука стиснулася у кулак.

— Божевілля. Справжнє божевілля.

— Джоф — іще хлопчина, — зазначив Тиріон. — У його віці я й сам скоїв кілька дурниць.