— Розкажіть, куди вони пішли, — попросив Бран. — Я хочу знати.

— І я, — озвався Рікон.

— Та вже ж напевне, — пробурмотів Лювин. — Угода лишалася в силі, поки стояли королівства першолюдей. Так було на протязі усього Віку Звитяжців і усю Довгу Ніч. Так було і в ті часи, коли народжувалися Сім Королівств. Але зрештою через багато століть настав час іншим народам перетнути вузьке море.

— Першими з них були андали — високі біляві воїни, що прийшли зі сталлю та вогнем, несучи на грудях семикінечну зірку нових богів. Війни проти них тривали століттями, але зрештою шість південних королівств не втрималися. Тільки тут Королі на Півночі змогли зупинити всі навали ворогів коло Перешийка, тільки тут збереглася влада першолюдей. Андали вирубали гаї оберіг-дерев, зрізали обличчя, замордували усіх дітей лісу, яких перестріли, і проголосили перемогу Седмиці над старими богами. Тоді діти втекли на північ…

Раптом завив Літо.

Маестер рвучко і злякано обірвав себе. Коли Кудлай підскочив до його ніг та додав свій голос до братового, у Бранове серце вчепився кігтями холодний жах.

— Наближається, — прошепотів він, повний відчаю. Бран зрозумів, що все знав ще з минулої ночі, з тієї миті, коли гайворон привів його до крипти, аби попрощатися. Він знав, але не хотів вірити. Він палко бажав, аби маестер Лювин виявився правий. «Гайворон», подумав він, «триокий гайворон…»

Виття припинилося так само зненацька, як почалося. Літо потрусив підлогою до Кудлая та взявся вилизувати братові скривавлене хутро на карку. З-за вікна тим часом почулося ляскання великих крил.

На сіре кам’яне підвіконня сів крук, розтулив дзьоба і каркнув хрипко, пронизливо, зловісно.

Рікон залився слізьми. Його площики один за одним випали з рук та брязнули на підлозі. Бран підтяг брата ближче до себе і обійняв.

Маестер Лювин витріщився на чорного птаха, наче на скорпіона з пір’ям. Повільно, мов сновида, він підвівся і рушив до вікна. Зачувши його свист, крук скочив на перев’язану руку. На крилах в птаха лишилася засохла кров.

— Яструб подер, — пробурмотів Лювин, — чи сова. Бідолашний. Дістався до нас дивом.

І взявся знімати з ноги крука послання. Поки маестер розгортав папірця, Брана почала трусити пропасниця.

— Що там таке? — спитав він, дедалі сильніше стискаючи брата в обіймах.

— Ти сам знаєш, хлопче, — відповіла Оша з теплим жалем у голосі й поклала йому руку на голову.

Зненацька занімілий маестер Лювин повільно підняв на них очі. Повні сліз ясно-сірі очі маленького сірого чоловічка з кров’ю на рукаві сірої вовняної ряси.

— Панове, — мовив він до синів князя хрипким, тремтливим, ледь чутним голосом, — ми… ми мусимо знайти каменеріза, який добре знав обличчя його вельможності…

У баштовій опочивальні, розташованій в самому серці Маегорового Острогу, Санса віддалася темряві.

Вона засунула запони навколо ліжка, лягала спати, прокидалася у сльозах і знову лягала спати. А коли не спала, то лежала під ковдрами і трусилася від горя. З’являлися та зникали служниці, приносили страви, але вона гидувала навіть виглядом їжі. Недоторкані страви громадилися та псувалися на столі коло вікна, а потім служниці забирали їх геть.

Інколи сон приходив до неї важким, свинцевим, без жодних видінь, і тоді вона прокидалася втомлена ще гірше, ніж лягала. Але й то було краще, ніж сни. Бо у снах вона бачила батька. Уві сні або наяву вона бачила тільки батька. Як золотокирейники кидають його на мармур, як наперед виступає пан Ілин, як виймає Лід з піхов за спиною, як настає та мить… та сама, коли… вона прагнула відвернутися, прагнула понад усе; ноги зламалися під нею, і вона впала на коліна, але погляд чомусь не відвертався; і всі люди волали й верещали на всі голоси, а її принц посміхався до неї, він посміхався, і вона почувалася безпечно, але тільки один удар серця, бо потім він сказав ті слова, і батькові ноги… вона пам’ятала саме його ноги — як вони смикнулися, коли пан Ілин… коли меч…

«Може, я теж помру», сказала вона собі. Думка не видалася їй такою вже жахливою. Якщо викинутися з вікна, всі страждання скінчаться, і ще багато років співці співатимуть про її горе та відчай. Її тіло лежатиме на каменях унизу, розбите та невинне, соромлячи усіх, хто її зрадив. Санса навіть спромоглася перетнути опочивальню та відчинити віконниці… але тут мужність її зрадила, і вона, схлипуючи, кинулася до ліжка.

Служниці намагалися говорити до неї, коли приносили страви, та вона не відповідала. Якось прийшов великий маестер Пицель зі скринею пляшечок та слоїків і спитав, чи не хвора вона. Торкнувся чола, примусив роздягнутися і обмацав усю з ніг до голови, наказавши служницям її тримати. Коли він пішов, то залишив зілля з медової води та якихось трав і наказав пити один ковток кожного вечора. А вона негайно випила усе відразу і заснула.

Їй наснилися кроки на баштових сходах, зловісне човгання підборів по каменю. Якась людина повільно підіймалася до неї в опочивальню, крок за кроком долаючи сходи. Вона могла тільки згорнутися клубочком за дверима, дослухатися і тремтіти, чуючи наближення кроків. Вона знала — то пан Ілин Пейн з Льодом у руках прийшов по її голову. Не було куди тікати, де ховатися, чим закласти двері. Нарешті кроки замовкли, і вона зрозуміла, що кат стоїть просто за дверима. Мовчки, зі своїми мертвими очима і довгим, змережаним віспинами обличчям. Тоді вона усвідомила, що зовсім гола, скрутилася, спробувала прикритися руками, а двері почали відчинятися, зарипіли, і крізь них просунулося вістря великого обіручного меча…

Вона прокинулася, мимрячи:

— Прошу, благаю, я поводитимуся добре, я буду гарною дівчинкою, благаю, не треба… — Та слухати не було кому.

Коли по неї нарешті прийшли, Санса навіть не почула кроків. Двері відчинив Джофрі. Не пан Ілин, а юнак, що колись був її принцем. Вона лежала у ліжку, засунувши всі запони, і не знала, чи зараз полудень, а чи північ. Перше, що вона почула, був хряскіт дверей. Потім запони на ліжку рвучко відсунулися, а вона затулилася рукою від раптового світла і побачила, що над нею нависають люди.