— Стара Мамка казала, що діти знали пісні дерев, що вони могли літати, мов птахи, плавати, мов риби, балакати з тваринами, — мовив Бран. — А ще вона розповідала, що діти складали і грали музику таку гарну, що слухаючи її, люди плакали.

— І все це вони робили чарами, — буркнув маестер Лювин. — От якби ж нам їх зараз сюди. Вони б зцілили мою руку закляттям без жодного болю, а Кудлая вмовили б не кусатися.

Він сердито зиркнув на великого чорного вовчиська, скосивши очі.

— Зрозумій свій урок, Бране. Людина, яка вірить у чари, наче воює скляним мечем. Як свого часу діти лісу. Дай-но я тобі дещо покажу.

Він різко підвівся, перетнув кімнату і повернувся із зеленим слоїком у здоровій руці.

— Подивись-но, — мовив маестер, витяг корка і витрусив зі слоїка жменю блискучих чорних площиків для стріл.

Бран підняв один з них.

— Наче скляний.

Рікон з цікавості підібрався ближче і зиркнув через стіл.

— З драконоскла, — зазначила Оша, сідаючи коло Лювина з перев’язками у руках.

— З обсидіану, — виправив маестер, витягаючи поранену руку. — Вони викувані у горнах богів, глибоко під землею. Діти лісу полювали такою зброєю багато тисяч років тому, бо не знали обробки металу. Замість кольчуг вони вдягали довгі сорочки з плетеного листя та обкручували ноги корою, щоб розчинятися серед дерев. А замість мечів мали ножі з обсидіану.

— І досі мають. — Оша поклала на покусане передпліччя маестра м’які подушечки та взялася примотувати їх довгими смужками полотна.

Бран підніс площики ближче до очей. Чорне скло було слизьке та блискуче. Йому воно здалося пречудово гарним.

— Можна мені взяти собі один?

— Якщо бажаєш, — відповів маестер.

— Я теж хочу! — додав Рікон. — І не один, а чотири. Бо мені чотири роки!

Лювин примусив його відрахувати собі площики самостійно.

— Обережно, вони гострі. Не поріжтеся.

— Розкажіть мені про дітей, — попрохав Бран. Він відчував, що це важливо.

— Що ти бажаєш знати?

— Усе.

Маестер Лювин посмикав за ланцюгового коміра там, де він йому натирав.

— То був народ Віку Світанку, найперший народ, ще до королів та королівств, — відповів він. — За тієї пори не було тут ані замків, ані острогів, ані великих міст. Звідси і аж до Дорнійського моря не знайшлося б навіть базарного містечка. Люди тут не жили. Зовсім. По тій землі, яку ми зараз звемо Семицарством, ходили самі лише діти лісу.

— То було плем’я темне шкірою, прегарне лицем і мале на зріст — навіть їхні дорослі чоловіки та жінки були не вищі за людських дітей. Вони жили у глибинах лісів, у печерах та на пливучих островах, у потаємних містах на деревах. Хоча й тендітні, діти лісу були швидкі та вправні у рухах. Чоловіки та жінки полювали разом — з луками оберіг-дерева та міцними арканами. Вклонялися вони богам лісу, річок та каменю. Старим богам, чиї імена зберігаються в таємниці. Їхніх мудрих знахарів кликали зеленовидцями; вони різали на оберіг-деревах дивні лики, аби ті наглядали за лісами. Скільки років правили на цій землі діти, звідки вони прийшли — цього вже ніхто не скаже.

— Але десь із дванадцять тисяч років тому зі сходу з’явилися першолюди. Вони перейшли Зламаною Рукою Дорну ще до того, як та перетворилася на руїну. Їхали вони верхи на конях, зі спижевими мечами та великими шкіряними щитами. Раніше на цьому березі вузького моря ніколи не бачили коня. Ясна річ, діти так само злякалися коней, як першолюди — облич на деревах. Коли першолюди орали землю, ставили села та укріплені городища, то рубали дерева з обличчями і віддавали їх вогню. Діти, вражені жахом, розпочали війну. В старих піснях розповідається, як зеленовидці темними чарами знуртували море, аби залити хвилями землю, і зруйнували Руку, та було вже запізно зачиняти двері. Війна вирувала, доки земля не зачервонілася від крові людей та дітей… але головно дітей, бо люди були більші й сильніші, а дерево, камінь та обсидіан виявилися заслабкі у бою проти спижевих клинків. Нарешті з обох боків перемогла розважливість старійшин: ватажки та звитяжці першолюдей зустрілися з зеленовидцями і «танцівниками лісу» в гаю оберіг-дерев на маленькому острові посеред великого озера під назвою Боже Око.

— І там вони разом виробили Угоду. Першолюди отримали узбережжя, поділля й полонини, гори та болота, але глибокі темні ліси мали навіки лишилися дітям, і ніде більше на цій землі не можна було чіпати сокирою оберіг-дерев. Аби Угоду могли засвідчити боги, кожне дерево на острові отримало обличчя, а згодом було утворено святе братство зелених людей, щоб наглядати за Островом Ликів.

— З Угоди почалася дружба між першолюдьми та дітьми лісу, що тривала чотири тисячі років. З часом першолюди навіть забули тих богів, яких принесли з собою, і вклонилися таємним богам лісу. Укладення Угоди скінчило Вік Світанку і розпочало Вік Звитяжців.

Бран стиснув у кулаці чорне блискуче вістря для стріли.

— Але ж ви казали, що дітей лісу більше немає. Жодного.

— Це тут їх немає, — відповіла Оша, відкусуючи зубами перев’язку. — На північ від Стіни усе інакше. Саме туди пішли діти, велетні та інші старі народи.

Маестер Лювин зітхнув.

— Знаєш, жінко, то, мабуть, така вже твоя доля — кайдани або могила. Старки вчинили з тобою шляхетніше, ніж ти заслуговуєш. А ти платиш за їхню добрість, забиваючи хлопцям голови дурними побрехеньками.