— А князя Тайвина? — перебила Кетлін. — Чи ви, Теоне, часом, не захопили в полон самого князя Тайвина?

— Ні, — тільки й відповів застигнутий зненацька Теон.

— Доки цього не сталося, війну не скінчено.

Робб підняв голову і відкинув волосся з очей.

— Пані матінка мають рацію. Попереду лежить Водоплин.

Мухи повільно кружляли над халом Дрого. Їхнє низьке дзижчання на межі слуху наповнювало Дані жахом.

Безжальне сонце стояло високо. Жар здіймався хвилями від кам’янистих передгір’їв невисоких гір. Тоненький струмочок поту повільно стікав між напухлими Даніними грудьми. Єдиними звуками, чутними навколо, були рівний стукіт копит, теленькання дзвіночків у волоссі Дрого та далекі голоси позаду.

Дані роздивлялася мух.

Мухи були завбільшки з бджолу, гидкі, синюваті, блискучі. Дотракійці називали їх кровомухами. Жили ті у болотах та застійних ставках, смоктали кров з людей та коней, відкладали яйця у мертвих та вмираючих. Дрого їх не терпів. Бувало, щойно якась підлітала близько, він викидав руку, наче змію, і хапав її. Дані ще не бачила, щоб він промазав. Якусь мить Дрого тримав муху в велетенському кулаку, аби послухати її шалене дзижчання. А тоді стискав руку, і на долоні лишалася тільки червона пляма.

А зараз одна муха повзла крупом його огиря, і кінь гнівно махав хвостом, аби зігнати її. Ще кілька вилися навколо Дрого, дедалі ближче, але хал їх не помічав. Його очі були прикуті до віддалених бурих пагорбів, повід вільно висів у руках. Під мальованою жилеткою груди вкривала пов’язка з фігових листків та грудкуватої блакитної грязюки. Пов’язку йому наклала дотракійська травниця. Масть Міррі Маз Дуур свербіла та пекла, і хал відірвав її шість днів тому, клянучи цілительку як «маегі». Грязюка діяла м’якше, до того ж травниця зробила йому макового вина. Вже три дні він впивався ним, а коли вина бракувало, то кумисом або перцевим пивом.

Але їжі він майже не торкався, а вночі судомився і стогнав. Дані бачила, як змарніло його обличчя. Раего не знав покою у неї в череві, хвицявся, як молодий коник, але навіть це не збуджувало колишньої цікавості в Дрого. Кожного ранку, після пробудження від хворобливого сну, її очі знаходили свіжі зморшки від болю на його обличчі. А зараз ця мовчанка… Вона лякала Дані. Відколи вони сіли у сідло на світанку, хал не вимовив ані слова. Коли Дані щось казала, єдиною відповіддю їй був стогін, а сьогодні від полудня і того не лишилося.

Одна з кровомух сіла на голу шкіру халового плеча. Ще одна, кружляючи, торкнулася шиї та поповзла до рота. Хал Дрого хитнувся у сідлі, брязкаючи дзвіночками; його кінь рухався далі уперед рівним кроком.

Дані вдарила срібну п’ятами й під’їхала ближче.

— Пане мій, — тихо мовила вона. — Дрого. Моє сонце-та-зорі.

Він, здавалося, і не почув. Кровомуха вповзла під його вислий вус і всілася на щоці у западині біля носа. Дані зойкнула «Дрого!», незграбно потягнулася до нього і взяла за руку.

Хал Дрого хитнувся у сідлі, повільно похилився і важко впав з коня. Мухи розлетілися на мить, зробили коло і повсідалися на лежачого.

— Ні! — скрикнула Дані, натягаючи повід. Забувши на мить про свій живіт, вона прожогом злізла з кобили та побігла до чоловіка.

Трава під ним була суха та бура. Дрого скрикнув з болю, коли Дані стала біля нього на коліна. Хрипкий подих розривав халові горло; він дивився на дружину і не впізнавав її.

— Кінь, — задихаючись, вичавив він з себе. Дані змахнула мух з його грудей, а одну розчавила, як колись умів чоловік. Його шкіра горіла під пальцями.

Халові кревноїзники їхали просто по п’ятах. Вона почула, як Хагго щось гукнув, як вони підлетіли учвал, як Кохолло прудко зістрибнув з коня.

— Кров моєї крові, — мовив він, падаючи на коліна. Інші двоє лишилися верхи.

— Ні, — застогнав хал Дрого, судомлячись у Даніних руках. — Треба їхати. Їхати. Ні.

— Він упав з коня, — мовив Хагго, витріщаючись донизу. Його широке обличчя нічого не виражало, та голос був важчий за свинець.

— Не треба так казати, — відповіла Дані. — Ми сьогодні багато проїхали. Станьмо табором тут.

— Тут? — Хагго озирнувся. Навколо стелилася бура, випалена, негостинна земля. — Тут не місце для табору.

— Жінка не може наказувати, де нам таборувати, — мовив Котхо. — Навіть халісі.

— Станьмо табором тут, — повторила Дані. — Хагго, перекажи всім, що хал Дрого звелів зупинитися. Якщо спитають, чому, то скажи, що моя година наближається, і я не можу їхати далі. Кохолло, приведи невільників, хай негайно ставлять намет хала. Котхо…

— Ти не наказуєш мені, халісі, — перебив її Котхо.