— Красно дякую, батечку, що помітили, — процідив він крізь стиснені зуби. — Вас не утруднить послати по маестра? Якщо, звичайно, ви потай не бажаєте мати за сина однорукого карлика.

Вигук «Пане Тайвине!» відволік батька, перш ніж той зібрався відповісти. Тайвин Ланістер звівся на ноги, а тим часом пан Аддам Марбранд зіскочив з коня. Бойовий огир був весь у піні, з рота його текла кров. Пан Аддам впав на одне коліно. То був сухорлявий чоловік з темно-рудим волоссям до плечей, узброєний у викладений спижем та добре вилощений сталевий обладунок з палаючим деревом свого дому, карбованим на панцері.

— Пане князю, ми захопили декількох з їхніх очільників. Князя Кервина, пана Виліса Мандерлі, Гаріона Карстарка, чотирьох Фреїв. Князя Роголіса вбито, але Руз Болтон, на жаль, уникнув полону.

— А хлопець? — запитав князь Тайвин.

Повагавшись, пан Аддам відповів:

— Молодого Старка з ними не було, пане. Кажуть, він перетнув річку в Близнюках з більшою частиною своєї кінноти і чвалом пішов на Водоплин.

«Зелений хлопчина», згадав Тиріон, «в якого хоробрості більше, аніж розуму». Він би сміявся, якби не боліло так сильно.

Ліс навколо повнився шепотом.

Швидкий струмок звивався скелястим ложем по низу долини, з його бурхливих вод блимало місячне сяйво. Під деревами тихенько іржали коні, перебираючи ногами на вологому, всипаному листям грунті. Вояки напружено жартували стишеними голосами; то тут, то там вона чула дзенькіт зброї, металевий скрип кольчуг — придушений, якомога глухіший.

— Тепер уже недовго чекати, пані, — мовив Галіс Молен. Він сам просив про честь захищати її під час майбутньої битви — сотник сторожі Зимосічі мав на те почесне право, в якому Робб не міг йому відмовити. Кетлін була оточена тридцятьма вершниками, які мусили берегти її від усякої шкоди та доправити до Зимосічі у разі поразки. Робб хотів дати п’ятдесят; Кетлін наполягала, що досить і десяти, що синові потрібен кожен меч, кожний вояк. Вони примирилися на тридцятьох, і обоє лишилися невдоволеними.

— Коли станеться, тоді й станеться, — відповіла Кетлін. Вона розуміла: коли станеться, то буде означати смерть. Можливо, смерть Гала… або її власну, або Роббову. Смерть висить над усіма. Нічиє життя не є недоторканним. Єдина втіха — чекати, слухати шепіт у лісі, тиху музику струмка, відчувати теплий вітер у волоссі.

Зрештою, чекати — то для неї звична справа. Чоловіки її життя завжди примушували чекати на себе.

— Виглядай мене, Китичко, — казав їй батько, виїжджаючи до двору, на ярмарку або на війну. І вона виглядала, терпляче вистоюючи на мурах Водоплину, повз які текли води Червонозуба та Перекату. Батько не завжди повертався, коли обіцяв. Бувало, минали цілі дні, а Кетлін все вистоювала свою варту, визираючи поміж зубців стін або крізь бійниці, аж поки не ловила очима князя Гостера на старому брунатному мерині, що трусив собі доріжкою вздовж берега річки до пристані.

— Ти виглядала мене? — питав він, схиляючись, аби обійняти доньку. — Виглядала, Китичко?

Брандон Старк також прохав чекати його.

— Я не затримаюся надовго, моя люба панно, — присягнувся він. — Ми одружимося, щойно я повернуся.

Та коли настав обіцяний день, замість нього у септі поряд з нею стояв його брат Едард.

Нед затримався коло молодої хіба що на два тижні, а тоді помчав на війну з обіцянками на вустах. Втім, на доданок до слів він залишив їй ще й майбутнього сина. Дев’ять нових місяців з'явилося у небі, дев’ять вмерло, і у Водоплині народився Робб, а його батько все бився на війні на далекому півдні. Вона привела його у світ серед крові та муки, не відаючи, коли Нед побачить свого сина. Її сина, такого малесенького…

І тепер вона чекала на Робба… а ще на Хайме Ланістера — визолоченого лицаря, про якого люди казали, що чекати він не вміє зовсім.

— Крулеріз непосидючий норовом та швидкий на гнів, — казав Роббові її дядько Брінден. На ці слова він поставив їхні життя і надію на перемогу.

Якщо Робб і був наляканий, то жодного знаку не показував. Кетлін дивилася на сина, що рухався поміж вояків: одного поплескав по плечі, з іншим пожартував, третьому допоміг угамувати занепокоєного коня. Обладунок Робба тихенько дзвенів у лад його рухам, тільки голова лишалася непокритою. Кетлін бачила, як вітер ворушить його рудувато-брунатне волосся, і питала себе, коли ж це він так виріс. Йому п’ятнадцять, а він на зріст вже такий, як вона.

«Хай виросте ще», попрохала вона богів. «Хай зустріне свої шістнадцяті іменини, а тоді двадцяті, а тоді п’ятдесяті. Хай виросте вищим за батька і візьме на руки власного сина. Прошу вас, благаю.»

Вона дивилася на високого юнака з молодою борідкою, на лютововка, що трусив по його п’ятах, і бачила немовля, яке приклали їй до грудей у Водоплині стільки років тому.

Ніч була тепла, та від думки про Водоплин вона затремтіла. «Де вони?», питала вона себе знову і знову. Чи не міг її дядько помилитися? Так багато залежало від правдивості сказаного ним. Робб дав Чорностругові три сотні добірної кінноти і відіслав приховувати їхні переміщення.

— Хайме нічого не знає, — мовив пан Брінден, коли повернувся. — Власним життям присягаюся. Завдяки моїм лучникам до нього не долетів жоден птах. Ми бачили кількох його розвідників, але ті, що помітили нас, вже нічого не розкажуть. Малувато він їх вислав. І тепер нічого не знає.

— Скільки людей у його війську? — запитав її син.

— Дванадцять тисяч піхоти, розкиданої навколо замку трьома окремими таборами з річками поміж них, — відповів її дядько, вишкірившись такою знайомою їй усмішкою. — Іншого способу обсісти Водоплин облогою немає. Та це їх і згубить. Ще дві або три тисячі кінноти.