З півдесятка його друзів вешталися двором біля Король-Башти, у якій зараз сидів князь-воєвода Мормонт. Вони повісили щита на двері комори, аби прикинутися, що вправляються у стрільбі з лука, та він усе зрозумів, щойно побачив тих нишпорок. Тільки-но Джон з’явився у дворі, як поруч виник Пип, вимагаючи:

— Ну, годі вже, дай подивитися.

— На що? — запитав Джон.

Тишком-нишком підібрався Ропух:

— На твоє рожеве гузно, на що ж іще?

— На меч! — заявив Грен. — Ми хочемо подивитися на меч.

Джон обпалив їх нищівним поглядом:

— То ви знали.

Пип вишкірився.

— Не всі з нас такі тупоголові, як Грен.

— Саме такі, — наполяг Грен. — Ще тупоголовіші.

Гальдер винувато здвигнув плечима.

— Я допомагав Бутнякові вирізувати камінь для маківки, — мовив будівник, — а твій друг Сем купив гранати у Кротовині.

— Та ми й до того знали, — додав Грен. — Рудж зараз служить у кузні при Доналові Нойє. Він якраз там був, коли Старий Ведмідь приніс обгорілого меча.

— Меча! — наполегливо вигукнув Мат. Інші підхопили клич. — Ме-ча, ме-ча, ме-ча!

Джон витяг Пазура з піхов і показав їм, повертаючи туди-сюди, аби усі зачудувалися. Клинок-байстрюк виблискував темно і страшно у блідому світанку.

— Валірійський булат, — оголосив він урочисто, намагаючись вкласти у голос ту радість і гордість, яку мав би відчувати насправді.

— Чував я про хлопця, що мав бритву з валірійського булату, — заявив Ропух. — Якось хотів поголитися, та й голову собі відрізав.

Пип усміхнувся.

— Нічній Варті багато тисяч років, — мовив він, — але присягаюся, що наш Сніг-воєвода — це перший братчик за всю її історію, якого вшанували за те, що він спалив Воєводську Вежу.

Всі розреготалися, і навіть Джон змушений був посміхнутися. Насправді пожежа, до якої він доклав рук, не спалила чималу кам’яну вежу дощенту, але добряче понищила усе всередині двох верхніх поверхів, де якраз мешкав Старий Ведмідь. Та ніхто на пожежу не ображався, бо у ній заразом згорів мертв’як-убивця Отор. Інший мертв’як — одноруке одоробло, що колись було розвідником Яфером Буйцвітом — був порубаний на шматки десятком мечів… але перед тим убив пана Яремію Рикера і чотирьох інших братчиків. Пан Яремія відрубав потворі голову, та все ж загинув, бо безголове тіло вихопило в нього кинджала з піхов на поясі й встромило йому в живіт. Сила та хоробрість небагато важили супроти ворога, який не бажав падати, бо вже давно помер. Ба навіть зброя та обладунки не вирішували справи.

Ця похмура думка остаточно зіпсувала непевний настрій Джона.

— Мені час до Гоба, нести вечерю Старому Ведмедеві, — раптом мовив він, вкладаючи Пазура назад до піхов.

Його друзі зичили йому добра, та вони не розуміли. Їхньої вини у тому не було, бо вони ж не бачили блідого виблиску мертвих блакитних очей, не відчували холодного дотику мертвих чорних пальців. Не відали вони і про війну в річковому краю. Що вони могли розуміти? Він різко відвернувся і похмуро покрокував геть. Пип гукнув услід, але Джон не відізвався.

Після пожежі його повернули до старої келії у обваленій Гардіновій Башті. Туди він зараз і прямував. Привид спав біля дверей, згорнувшись бубликом, але підняв голову, коли почув кроки Джонових чобіт. Червоні очі лютововка були темніші за гранати і мудріші за людські. Джон став на коліно, почухав йому за вухом і показав маківку меча.

— Дивись. Це ти.

Привид понюхав свою кам’яну подобу і спробував її лизнути. Джон посміхнувся.

— Це тобі належить уся шана, — мовив він до вовка… і раптом згадав, як надибав його у день, коли йшов пізньолітній сніг. Вони уже від’їжджали з рештою малих цуценят, аж раптом Джон почув якийсь звук і повернув назад. Малого було ледве видно серед снігу. «Він був сам, окремо від решти», подумав Джон. «Він був інакший, тому його й вигнали».

— Джоне? — Він глянув угору. Поруч стояв Семвел Тарлі, неспокійно похитуючись на п’ятах. Щоки в нього червонілися, у важкому хутряному кожусі він неначе збирався до зимової сплячки.

— Семе? — Джон підвівся. — Що таке? Хочеш меча подивитися?

Якщо знала решта, то, безперечно, знав і він.

Товстун хитнув головою.

— Колись я був спадкоємцем батьківського клинка, — збентежено мовив він. — Той звався «Серцеруб». Пан Рандил давав його мені потримати кілька разів, але я завжди лякався. То був валірійський булат, дуже гарний, але такий гострий, що я боявся сестричок зачепити. Тепер його отримає Дікон.

Він витер спітнілі долоні об кожуха.

— Я, власне… маестер Аемон просить тебе до себе.

Міняти перев’язки було ще зарано. Джон підозріливо скривився.

— Чого? — запитав він.

Сем мав такий винуватий вигляд, що інша відповідь не була потрібна.

— Ти сказав йому, га? — розсердився Джон. — Ти сказав йому, що сказав мені.

— Я… він… Джоне, та я не хотів… він питав… тобто я думаю, він і так знав, він бачить таке, що більше ніхто…

— Сліпі не бачать, — плюнув Джон з відразою. — Дорогу знайду сам.