— Але зрада є зрада, — миттю заперечив Пицель.

Джофрі неспокійно розгойдувався на троні.

— Матінко?

Серсея Ланістер пильно роздивилася Сансу.

— Якби князь Едард зізнався у своєму злочині, — нарешті мовила вона, — ми б знали, що він розкаявся у власному безумстві.

Джофрі рвучко підвівся. «Прошу», подумала Санса, «благаю, будь тим королем, якого я знаю — добрим, шляхетним, ласкавим — благаю тебе.»

— Ви маєте ще щось сказати? — запитав король.

— Тільки те… якщо ви мене кохаєте, змилосердьтеся, мій принце.

Джофрі роздивився її з ніг до голови.

— Ваші ласкаві слова зворушили мене, — шляхетно вимовив він і кивнув, немовби обіцяючи, що все буде добре. — Я так і вчиню… але ваш батько має зізнатися. Має зізнатися у злочині й визнати мене королем, бо інакше милосердя йому не буде.

— Вони зізнаються, — мовила Санса, і серце в неї злетіло до неба. — Обіцяю вам.

Солома на підлозі тхнула сечею. Тут не було ані вікна, ані ліжка, ба навіть цебра до вітру ходити. Він пам’ятав стіни червоного каменю, порослі плямами селітри, сірі дощаті двері у два вершки завтовшки, обиті залізом. Усе це він побачив мимохідь, поки його штовхали досередини. А щойно двері з гуркотом зачинили, більше не бачив нічого, мовби осліп.

Або ж помер. І був похований разом зі своїм королем.

— Ех, Роберте, — бурмотів він, мацаючи холодну кам’яну стіну і страждаючи від болю в нозі з кожним рухом. Він пам’ятав, як жартував король у крипті Зимосічі під поглядами холодних кам’яних очей Королів Зими. «Король зжере», мовив Роберт, «Правиця сраку підітре». Як він реготав з тієї приказки. І все ж розумів її неправильно. «Короля вже не мають», проказав про себе Нед Старк, «і з ним Правицю поховають».

Підземелля знаходилося десь під Червоним Дитинцем, а як глибоко — він і уявити боявся. Пам’ятав-бо старі байки, як Маегор Лютий стратив усіх каменярів, що мурували замок, аби ніхто не взнав його таємниць.

Спочатку він кляв їх усіх: Мізинця, Яноса Слинта з його золотокирейниками, королеву, Крулеріза, Пицеля, Вариса, пана Барістана, ба навіть Робертову рідну кров — князя Ренлі, який утік, коли був потрібен найбільше. Та зрештою став клясти одного себе.

— Дурень! — кричав він у темряву. — Проклятий богами сліпий дурень…

У темряві перед ним плавало обличчя Серсеї Ланістер. Волосся її сяяло сонцем, але усмішка була жорстоко глузлива.

— Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш, — прошепотіла вона. Нед зіграв з нею і програв, а його люди заплатили за його дурість власною кров’ю.

Коли він думав про доньок, то ладний був плакати, але сльози ніяк не хотіли текти. Навіть тут він залишався Старком на Зимосічі: горе та лють однаково замерзали в нього всередині.

Не рухаючись, він майже не спричиняв болю нозі, тому намагався лежати якомога тихіше. Скільки пройшло часу, він не знав: сонця та місяця не бачив, на стінах відмічати у темряві не міг. Нед заплющував очі, тоді розплющував. Жодної різниці. Він спав, прокидався, знову спав, і не знав, що болючіше: прокидатися чи спати. Коли він спав, то бачив сни: чорні неспокійні сни про кров та порушені обіцянки. Коли він прокидався, то не мав чого робити, тільки думати, а думки увіч були ще гірші за сни. Думати про Кет було болючіше, ніж спати на кропивному ліжку. Він питав себе, де вона, що робить, чи побачить він її ще колись.

Години складалися у дні — принаймні так йому здавалося. Він відчував тупий біль у зламаній нозі, свербіння під лубком. Коли торкався стегна, то відчував жар у плоті під пальцями. Єдиним звуком навколо був його власний подих. По якійсь годині він почав говорити уголос, аби лише почути чиїсь слова. Щоб зберегти здоровий глузд, він думав про майбутнє, будував замки надії у темряві склепу. Робертові брати десь там, у великому світі, збирають війська на Дракон-Камені та у Штормоламі. Алин та Гарвін повертаються до Король-Берега з рештою його сторожі, давши раду панові Грегору. Кетлін підіймає північ на боротьбу, отримавши звістку про нього, і до неї стікається панство річкового краю, Гори та Долини.

Він усвідомив, що все частіше думає про Роберта. Він бачив короля таким, яким той був у розквіті юності: високим та вродливим, з великим рогатим шоломом на голові, з келепом у руці, верхи на коні, схожим на бога війни. Він чув його сміх у темряві, бачив його очі — блакитні, чисті, мов гірські озера.

— Подивися на нас, — казав Роберт. — О боги, як ми до цього дійшли? Ти сидиш тут, а мене задавила свиня. Ми ж разом захопили престол…

«Я підвів тебе, Роберте», подумав Нед. Він не зміг сказати потрібні слова. «Я збрехав тобі, приховавши правду. І дозволив їм тебе убити.»

Король почув його.

— Ти, твердолобий бовдуре, — пробурмотів Роберт, — надто гордий, аби когось слухати. Чи наївся ти своєю гордістю, Старку? Чи захистить твоя честь твоїх дітей?

Тріщини побігли його обличчям, провалля відкрилися у плоті; він потягся та зірвав маску. То був зовсім не Роберт, а Мізинець, який шкірився і глузував, перекривлюючи його. Коли той відкрив рота і заговорив, його брехня перетворилася на блідих сірих метеликів і розлетілася у повітрі.

Нед куняв, коли далі проходом почулися кроки. Спершу йому здалося, що то уві сні — так довго він не чув нічого іншого, крім власного голосу. Його трусила лихоманка, ногу рвали тупі кліщі болю, губи висохли та розтріскалися. Коли важкі дерев’яні двері прочинилися зі скрипом, раптове світло завдало болю очам.