Тиріон витер рота долонею і посміхнувся.

— Пане батьку, мені аж потепліло на серці: ви ж бо задля мене готові розщедритися на… скількох, двадцятьох вояків? Півсотні? Ви упевнені, що не пошкодуєте про своє нечуване марнотратство? Та нехай, не треба. Як натраплю на Тороса і князя Беріка, накажу їх гарненько відшмагати.

Він зліз з крісла і пошкандибав до мисника, де, оточений садовиною, лежав круг білого сиру з синіми жилками.

— Але найперше я маю виконати кілька власних обіцянок, — мовив він, відшматувавши собі добрячого кусня. — Мені знадобляться три тисячі шоломів, стільки ж кольчуг чи бехтерців, а ще мечі, списи, сталеві гостряки до них, булави, бойові сокири, латні рукавиці, ринграфи, поножі, нагрудники, вози для того добра…

Двері позаду них розчахнулися з таким грюкотом, що Тиріон трохи сир не впустив. Пан Кеван скочив на ноги та вилаявся, коли сотник сторожі у збитому набік шоломі з левом пролетів крізь кімнату, вдарився об комин і впав у холодний попіл. Тим часом Шагга зламав його меча через коліно завтовшки зі стовбур дерева, кинув на землю уламки і пропхався до зали. Попереду нього рухався його сморід, гірший за перезрілий сир; в замкненому просторі він вражав трохи не на смерть.

— Гей ти, червоненький, — прогарчав він, — ще раз оголиш меча на Шаггу, сина Дольфа — я відріжу тобі паростка і засмажу на вогні.

— А бідна коза що їстиме? — спитав Тиріон, відкусуючи шматочок сиру.

Інші гірські вояки увійшли слідом за Шаггою, а з ними й Брон. Сердюк здвигнув плечима у бік Тиріона, мовби вибачаючись.

— Це ще хто? — запитав князь Тайвин, холодніший за сніг.

— Вони проводили мене додому, пане батьку, — пояснив Тиріон. — Можна, я їх собі залишу? Їдять вони небагато.

Ніхто не посміхнувся.

— За яким правом твої дикуни втручаються у нашу раду? — гнівно запитав пан Кеван.

— Дикуни, кажеш, низовику? — Кон міг би бути навіть гарним на вроду, якби його помити. — Ми вільні люди, а вільні люди мають право сидіти на всякій раді.

— Котрий тут ватажок левів? — запитала Чела.

— Та тут лише якісь двоє старців, — оголосив Тімет, син Тімета, якому ще й двадцяти років не стукнуло.

Рука пана Кевана потяглася до руків’я меча, але його брат поклав йому на зап’ясток два пальці, утримуючи від поспіху. Сам князь Тайвин виглядав цілком незворушно.

— Тиріоне, чи не забув ти про чемні звичаї? Будь ласкавий, познайом нас зі своїми… гостями.

Тиріон облизав пальці й відповів:

— З превеликим задоволенням. Оця красна діва — Чела, донька Чейка з Чорних Вух.

— Ніяка я не діва, — заперечила Чела. — Мої сини разом узяли вже п’ятдесят ворожих вух.

— Хай боги пошлють їм іще п’ятдесят. — Тиріон почалапав від неї далі. — Оце Кон, син Кората. Оцей, схожий на скелю під Кастерлі, тільки волохату — Шагга, син Дольфа. Вони обидва з Кам’яних Гав. А тут в нас Ульф, син Умара, з Братів Місяця. Оце Тімет, син Тімета, червона рука Смалених. І нарешті Брон, більш-менш нічийний сердюк. За короткий час нашого знайомства він двічі міняв сторони. Ви з ним маєте знайти багато спільного, пане батьку.

Бронові й гірським ватажкам він оголосив:

— Дозвольте представити мого ясновельможного батька: Тайвина, сина Титоса, з дому Ланістер, князя Кастерлі-на-Скелі, Оборонця Заходу, Щит Ланіспорту, а також віддавна і довіку Правицю Короля.

Князь Тайвин підвівся, повний гідності та поваги до гостей.

— Навіть на далекому заході ми багато чули про мужність войовничих родів Місячних гір. Дозвольте спитати: яким чином ви опинилися так далеко від гірських твердинь, панове добродії?

— Верхи приїхали, — відповів Шагга.

— Бо нам наплели обіцянок зо три мішки шовкової криці, — додав Тімет, син Тімета.

Тиріон збирався розповісти панові батьку про свій намір залишити від Долини Арин спалену пустку, але не випала нагода. Двері знову рвучко прочинилися. Гінець кинув на Тиріонових дикунів короткий зачудований погляд, а тоді впав на одне коліно перед князем Тайвином.

— Мосьпане, — мовив він, — пан Аддам наказав сповістити вас, що Старкове військо рухається загатою.

Князь Тайвин Ланістер не посміхнувся. Князь Тайвин ніколи не посміхався, але Тиріон вмів бачити батькове задоволення, що ясно читалося на обличчі.

— Отже, вовченя вилізло з барлогу, аби пововтузитися з левами, — мовив він голосом, повним тихої втіхи. — Пречудово. Повертайся до пана Аддама і накажи йому відходити. Він не повинен приймати бій, поки не підійдемо ми. Хай лише шарпає з країв та заманює далі на південь.

— Буде виконано. — Гінець вклонився і вибіг.

— Ми тут добре розташовані, — зазначив пан Кеван. — Близько до броду, оточені ямами та засікою. Якщо вони йдуть на південь, то хай приходять і розіб’ються об нас. Така моя думка.