Відігріла Омеляна, відгодувала, а наступної весни, коли її живіт округлився, прийма пропав.

Був чоловік - і нема.

Схоже, люди схильні творити зло за першої нагоди. Що вже було в радгоспі розмов - до “управляючого” Артюшкова дійшло! Ще одного байстрюка нагуляла! На “собранія” до клубу не ходить, на демонстрацію до цукрозаводу на Первомай не поїхала, самогонку, кажуть, на продаж гонить! Усе згадали - “вплоть” до злучки з фашистами…

–  Женщина ти, конечно, работящая, но всєму єсть прєдєл, - гнусавив у своєму кабінеті пузатий Артюшков до геть переляканої Тетяни.
– Мнє вон уже с парткома сахзавода закідивают, мол, развєлі тут блядство с расхітітєлями соціалістіческой собствєнності, да єщо, счітай, на проізводствє. Ето лєто єщо поживьошь в казьонной квартіре, прі курятнікє, а там рєшай куда… Тєм болєє, што ми мєняєм спєціалізацію, отказываємся от птіцеводства и бросаєм всє сіли на свьоклосємєна.

Ой, лишенько, ой, знову… Третій, Петрусь від Омеляна, народився хворобливим - сама в себе в мазанці на сьомому місяці пологи приймала, старшенький із Валею також слабкі - діти голодовок і війни. Останнє їм віддавала, кожного до трьох років груддю кормила - а бач… Радгоспну теличку, виписану в конторі “только для членов коллектива”, певно, відберуть. А така ж надія була на свою, хай і “вибраковану”, первістку - годівницюкорову, - ще ніколи в житті не мала! У радгоспі, на відміну від колгоспних паличок, за трудодні хоч якусь копійку платили, а за що купити одежину тепер? Знову побиратися по людях?

Того ж вечора вона загорнула Петрика у стареньку кухвайчину й почимчикувала полями до знахарки в сусіднє село. Люди казали - вміє виливати Страх. Той причинний страх, який уже до дна спопелив її нутро, прикував до землі ноги, засів відчаєм у серці. Страх, що пульсував нестерпним болем у родимці на голові, тиснув темрявою уночі, посіявся в її погляді, очах її трійок. “Страшко!”, - обзивають старшого радгоспівські діти, а молодший он цілими днями марніє, звивається на руках.

Уже й тряпчану ляльку з жованим маком ссати давала, і травами поїла, і до серця притискала…

Стара Горбачиха зарізала на очах Тетяни принесену нею чорну курку, поклала під образок, на блюдечко яйце, голки, і звично взялася за свою відьмацьку роботу - “виливання” нечисті, нашіптуючи при полум’ї свічки та спльовуючи через плече: “Іди собі на болота, у темні ліси, там собі плодися, там собі родися…”. Петрик якось неприродно пересмикнувся всіма клітиночками тіла - у Тетяни також серце зайшлося - і затих.

–  А твій Омелян живе з Фроською Німенковою в сусідньому з нами селі, - мовила знахарка на прощання.
– Тільки не ходи туди - там дуже сильно пороблено…

Тетяну вже нічого не могло зупинити. Наостанок вона злякалася лише одного - наростаючого у грудях страшного чорного клекоту: “Не віддам!

Моє! Відіб’ю-б’ю-уб’ю”!

Під водою він тримався професійно - скільки сезонів присвятив дайвінгу. Головне - правильне внутрішнє дихання і обережність: не ковтнути цієї бридкої води, не заплутатись у якихось дротах, не вдаритися головою… Глибина метрів зо три, перевернутий стіл, диван, посуд, ноутбук, валіза, мобільний телефон, сандалі… на людській нозі.

Антон мерщій, з останнього запасу кисню в легенях, потягнув волохате тіло нагору. І тільки відхекавшись, побачив: Хемінгуей! Старший чолов’яга, із сивою бородою, міцним тілом. Ще б знамениту люльку і…

Він покликав на допомогу сусіда по колоні, що також обхопив її, мов щоглу Ноєвого ковчега.

Проте з водою сталося нове диво: за мить вона почала стрімко спадати. Стрічка фільму жахів розкручувалася на початок. Обібравши догола суходіл, нестримний водяний вир потягнув трофеї до своєї яруги. Усе знову ожило, загуркотіло, закричало, намагаючись вирватися із щупальців всюдисущого і всемогутнього океанського спрута.

Втриматися на плаву, найти хоча б якусь зачіпку виявилося ще складніше. Колона підкосилася, як згорілий сірник, рухнула частина стелі, даху. Вир засмоктав їх разом із людьми, сміттям, розвалинами інших прибережних будівель і поволік у глибину. Антона з утоплеником, якого міцно тримав за шиворіт, понесло на металеву огорожу, уже подалі, метрів за п’ятдесят від колишнього притулку. Удар з усього маху об загострені прутні, нога!

Ти моя спасительниця…

Вода відійшла геть - ніби нічого й не було, а вони так і висіли вниз головою на застряглій у паркані милиці. Вивільнивши калічку, Антон відразу ж узявся за свого утопленика. Порожнина рота очищена, воду з легенів - через коліно, тепер удвох дихаємо, удвох запускаємо серце… Одна спроба, дві, три, сім - слава тобі, Господи! Вимазане грязюкою тіло чолов’яги пересмикнулося слабкою судорогою, горло зайшлося кашлем і блювотинням, на блідому обличчі проступила несмілива печаль життя…

Хемінгуей, мать твою нехай, - молодець!

–  Ну, як же там люди і як вони живуть, сину?

Скликані сільським “телеграфом” - син Антон Омелянович приїхав!
– бабусі-сусідки смачно гомоніли про своє за столом, накритим під розлогим горіхом поряд із літньою кухнею. Щойно Харитонівна вдруге обійшла гостей з бездонною макітрою. І полумиски знову переливали через край п’янким маковим молоком з теплими шматочками пухкого коржа. Треба ж, сьогодні ще й Маковея!