У голові, ніби в надрах старенького процесора, тихо зашурхотіла легкість. Відчуття воїна, що мужньо відстояв свою територію, колисало на теплих хвилях порожнечі. Та після чергового нападу наркотичного свербіжу реальний світ остаточно розлетівся на шмат ки. Величезна океанська мега-Хвиля навалилася зверху й розмазала тіло в ніщо по дну безкінечно чуттєвого хаосу. Непереборна сила чорношкірого жіночого начала, у якому він упізнав страшенно розлючену дружину індуїстського бога Шиви в образі богині Калі (яка розкішна жінка, а груди, а волосся!), повернула його осяяне жахом обличчя до відтятих голів якихось чоловіків у чалмах, потім - до широко розкритої волохатої піхви, повної чи то менструальної крові, чи то гидкої післяродової рідини. Він покірно занурився у єство войовничого жіночого божества й розчинився в теплому вагінальному слизу. Червоне світло вихоплювало з підсвідомості сцени сексуальних оргій, ритуальні танці жриць кохання, сплетені в єднанні вусаті тіла на фронтоні індуїстського храму… Оголена булгаковська Маргарита-Ковальчук летіла верхи на величезному чорному фалосі бога Шиви. З маківки солодко тиснуло сім’я, готове передчасно злитися із собі подібними живчиками в радісному срібному вирі…

Пахло гріхом.

Коли абсолютно реальний і добродушний бармен усе-таки витяг його з того містичного світу, мовляв, бар зачиняється, у віртуальному процесорі Антона промайнуло SMS-повідомлення: “Я народився раніше часу”. Це був останній вогник, як йому здалося, логічного мислення, що, ніби комета, залишив хвостатий слід на нічному небосхилі просвітленої маріхуаною алкогольної свідомості. Він так-сяк доплентався до свого номера, згорнувся калачиком і відчув, що може щасливо надолужити дні, які колись не використав сповна в утробі матері, Тетяни Харитонівни.

–  Щоб ви вже повиздихали, махновсько-куркульські виблядки!

Чорна хитка тінь комнезамівця Путкіна спіткнулась у темряві об приставлені до сінника вила і, дихнувши самогонним перегаром, спересердя грюкнула дверима сараю. Десятирічна Тетянка двома руками обійняла щойно підхоплений полумисок із теплою лушпайковою затиркою, заправленою першою весняною кропивою, і ніяк не могла погасити мимовільну усмішку, що по-дурному зачепилася за краєчки її уст. Знайшла в темряві підходяще місце - не дай, Боже, розлити, легенько розштовхала кістляве тільце.
– І чого це дядько Микола такі злі?
– заспано прошепелявив малий Сашко, що виборсався із соломи й одразу потягнувся до кандьору з дерев’яною ложкою.
– Їж уже, - по-материнськи буркнула Тетянка.

–  Та не налітай дуже, бо ще захлинешся, як минулого разу…

Вона відчувала своїм божевільним шлунком, чому так причинно змінилося село. До голодної зими 1933-го - люди як люди, а ниньки - заціпенілі, байдужі до себе напівпривиди. Байдужі - бо так легше вижити? Коли вдавалося вигребти на засніжених городах і полях бодай щось їстівне: залишки помий, корінняччя хрону, лопуха, мерзлих буряків, картоплі, моркви, упіймати очманілих котів, собак, горобців, ворон…

Зустрінеш на вулиці спухлого від голоду сусіда-колоду, - дивно, але все-таки не відсахується, мов від тифозної, довго задивляється у вічі, ніби застерігаючи на відстані цим довгим спочутливим поглядом: не бійся, дитино, ти не одна. Мабуть, мати правильно кажуть: біда добріє людей, вони, зневірені у своїх оди ночних силах, вимушені бути добрішими, надіються на взаємну підтримку, співчуття ближнього. Це як зараз у неї, Тетянки: усмішка слабшого - з надією отримати у відповідь такий же сигнал доброти, жалості, допомоги, звірити біологічну програму милосердя…

Жаліслила й тітка Мотря, далека родичка мами, жінка дядька Миколи, до яких вони із сусідським Сашком пристали місяць тому. Як тільки господар з двору - ой, ви мої сиротинки! Своєму виводку дає мелясові коржики та їм тайком суне за пазуху… Аби не знав і не бачив Микола, старший “буксирної” бригади місцевого продзагону, озвірілий від полювань за хлібом і людьми.

Лишні роти, - але ж не си-роти? Коли на Масленицю їх сім’ю вивозили після “реквізиції” за село, мама на вухо пошепки наказала: “Порівняємося з посадкою - втікай, донечко, додому, - вибалком, щоб ніхто не бачив. Під ґанком розгребеш жужелицю - там торішні горішки. Усе, що не забрали… І сторонися Деркачів - вони дітей їдять, м’ясо мертвяків на ковбасу пускають (тут мама перехрестилися). А ми скоро вернемося, як Бог дасть…”.

Парокінка з матір’ю, старшою Варварою і якимись озброєними дядьками давно розчинилася в паморозній мжичці степу, а вона ніяк не могла зрушити з рятівних хащ бузини та будяків. Через загороджувальні кордони весь день снували тудисюди кіннотники з гвинтівками й сани, вантажені усіляким збіжжям. А під вечір привезли до її посадки купу задубілих босоніж колод. Дядько Микола - він правив за їздового - підважив плечем змерзлу в’язку мерців - і в занесений снігом рівчак.

З рівчака сполохано виплигнув здичавілий кіт.

Було страшно - як і тоді, під Різдво, коли голод забрав батька і братика. Лягали спати на печі усі разом, а проснулися лише мама, Варька й Тетянка.

Від побаченого вона аж ожила - кров пішла носом. А через декілька днів на маківці поміж кіс звідкілясь налилася дивна, з квасолину, родимка.

Мабуть, у голові їсти дуже хотілося…

Мама з Варькою вернуться - яка ж я си-ротинка! І в сусідського Сашка, підібраного нею в порожній хаті, рідні знайдуться. А може, Сашко - то її живий братик? Удвох дочекаємося, перезимуємо. Он уже весна потріскує соками.

У стайні, поряд із сінником, тяжко зітхала молочним теплом тільна Лиска. Чого вона тут стоїть - це ж тітки Миронихи корова, - усе за биками зривалася. Тетянка гірше дідька боялася її, з кривавим напіврогом, зламаним у весняних коров’ячих бійках.

Невже правду гомонять у селі, ніби дядько Микола вибився у велике начальство - має преміальну десятину від реквізованого. А хто тоді махновці й куркулі?..

Тетянка поправила на сонному Сашкові перину - єдине придане, яке вона встигла взяти з колишнього рідного дому. Усе інше вимели буксирники. Міцно-міцно притиснулася до кістлявого тільця - і, напівсонна, забулася. …Тепло так, гарно, сонячно. Вона сидить на колінах у татуня і роздивляється стару світлину, щойно дістану із сімейної схованки. Купа військових на тачанці з кулеметом, якимось чорним прапором, посередині - він, татко-претатко, вусатийпревусатий, красивий-прекрасивий, вільний-превільний…