–  Фігня, - засичав він мені у відповідь, - я кільце пиляв. Бо замок може не розпилятись, а кільце все одно старе. Це я ще вдома вигадав, еге?

Еге ж. Вигадник.

–  Тільки треба було олією змазати, - додав Павло, і з цими словами прочинив двері та зник у проймі. Я ще раз озирнувся на всі боки, впевнився, що все тихо, і тільки тоді пірнув слідом.

Ми опинилися в низькій невеличкій кімнаті. Кухня дихала назустріч вологим, трохи пліснявим повітрям. Тут було темно, як у могилі, і пахло схоже, і настрій зробився такий самий, замогильний. Мене знову кинуло у піт. Чорт її знає, де ця клята криниця. Ще бракувало впасти та зламати ноги.

–  Давай ліхтарик. Двері зачини, - засичав поруч Павло. І тільки тут я зметикував, що у мене й справді є ліхтарик. З полегшенням я видобув його назовні та клацнув перемикачем.

Пітьму прорізав тоненький промінь світла і впав на давно не білені стіни. Чесно кажучи, він не додав мені оптимізму, бо стіни довершували собою могильну картину - вкриті пилом та незрозумілими плямами, з густими гронами павутиння в кутках, вони змикалися над головою в таку саму похмуру та непривітну стелю. А головне, тут не було ніяких меблів, тільки стіни, а на стінах великі полиці, як у склепі, їй-богу.

Я знайшов поглядом широку постать Павла, і мені трохи попустило.

–  Тю-у-у. Оце так кухня.

Промінь ліхтарика стрибав по стінах, вихоплюючи з пітьми великі дерев’яні полиці та грудки землі на підлозі, наче хтось недавно копав. А де ж сама криниця?

Павло підійшов до стіни, спробував вивернути з неї залізний гак, але той не піддавсь.

–  На совість зроблено, - похитав головою Павло.

–  Слухай, Падло, тут нічого нема. Навіщо ж він тоді замок почепив, га?

Павло подивився на мене замислено:

–  Значить, щось є.

–  Отож я і кажу. Значить, ми правильно полізли.

Я мало не засміявся вголос сам не знаю чому.

–  Ну, - мовив Павло, потираючи руки.
– Давай шукать. І ми почали шукать.

Хто гадає, що вночі у темній кухні легко знайти хід у катакомбу, та ще й так, щоби самому туди не загриміти, той може сам спробувать. Принаймні ми лазили досить довго, винюхували кожен сантиметр, поки у кутку, під полицями, дійсно побачили накритий дошками отвір.

–  Осьо!
– гукнув Павло на весь голос, коли жовте коло ліхтарика провалилося у порожнечу.
– Є!

Я теж помітив його і ретельно висвітив краї отвору. Він був зроблений на совість, за всіма законами криничного мистецтва. Дошки зверху заважали ретельніше роздивитися, і Павло під моїм чуйним керівництвом відкидав їх убік.

–  Клас!
– несамохіть видихнули ми, коли побачили чистеньку, рівнесеньку, як по линійці, чотирикутну яму.

Яма була великою, туди справді могла пролізти людина, і навіть проштовхати тачку, якщо треба. Ми обидва, не змовляючись, наблизились до краю і нахилилися, пробуючи зазирнути все-редину. Промінь ліхтарика завзято намагався допомогти нам у цій справі, але тільки ковзав по глиняних стінах всередині отвору. Кінця, чи якогось повороту там видно не було. Наскільки мені вдалося роздивитися, яма далі трохи розширювалася, і доки сягав ліхтарик, йшла углиб, у надра Землі.

–  Дивися, драбина, - показав пальцем Павло.

У земляну стінку одна за одною були вбиті залізні скоби, так що утворювали щаблі такої собі драбини.

–  Чорт, як у нього все тут влаштовано!

Я насправді не поділяв Павлового захвату, бо, як знаєте, боюся обмеженого простору. Але криниця справді вражала. Це було саме те, чого шукали. Вона виходила, мабуть, на тім боці, у самому Стамбулі, ніяк не ближче. Тепер лишалося тільки пірнути всередину.

Що Павло й зробив.

За мить він перекинув ногу через край і почав спритно перебирати щаблі, так що швидко зник у ямі. Він взагалі поводився, як справжній спелеолог.

–  Дай сюди, - висунулась назовні рука.

Я віддав йому ліхтарика, при цьому боляче вдарившись головою об широку дерев’яну полицю, що нависала над отвором. Павло присвітив собі і, ані краплини не вагаючись, продовжив занурюватись углиб, у цю холодну чорну нору. Я чухав потилицю і дивився йому вслід.

–  Слухай, - гукнув Павло замогильним голосом.
– А тут справжній хід. І далеко.

Від хвилювання у мене почали тремтіти ноги. А Павло вже висунувся назад, тицьнув мені ліхтарика, схопив вільною рукою свою велику торбу і почав видобувати звідти мотузку. Його теж трошки трусило, тому мотузка не слухалась і кінець клубка ніяк не знаходився. Зрештою Павло все ж таки розплутав вузли і тицьнув клубка мені до рук.

–  На, прив’яжи десь і дуй до мене.

З цими словами Павло знову пірнув у криницю. Він взагалі став розмовляти як начальник, і за інших обставин це йому просто так не минулося б. Але тепер я мовчки взяв мотузку і почав шукати очима, де б її зачепити. Полиця на стіні виглядала досить авторитетно. Я затиснув ліхтарика між підборіддям та плечем, щоби вивільнити руки, та взявся проштовхувати кінець мотузки у щілину між дошками. Це виявилось не таким простим ділом, бо на полиці лежало щось важке, що не одсунеш рукою. Я кинув клубок, перехопив ліхтарик правицею і присвітив на полицю. Там лежав великий целофановий мішок, на нашому рибзаводі у такі фасують рибне борошно. Я повів ліхтариком сюди-туди, намагаючись роздивитися уважніше, і тут побачив.