Вона зашарілася:

–  Навіть більше, ніж треба. Відвертайся, кажу!

Довелося слухатись.

Потім ми купалися, і я спробував трошки помацати свою нову знайому. Вона не пручалася, але й до рук особливо не давалася. Христя знала свою справу. Я заводився все більше і більше.

–  Підемо ввечері гуляти?

–  А зараз що, ранок?

Так я нічого й не домігся.

–  Де ми зустрінемось?
– спитав я на прощання, коли довів дівчину до її хати.

Вона підморгнула мені:

–  На пляжі. Тільки тепер я буду вартувати, - і засміялася.

Додому я повернувся задоволений і стомлений. Баба Муня вже чекала з вечерею на столі. З каструлі запаморочливо пахла юшка.

–  Ну як, котику, погуляв?

У баби Муниної юшки головною частиною був льок. Для тих, хто не знає, пояснюю. Льок - це така дуже-дуже солона та гостра підливка з помідорів, що її додають до юшки кожен на свій смак. У мене смак добрий, льоку я ллю багато.

–  Натомився, Вітюнчику?

Ой, натомився. Але тепер в мене були шанси приємно відпочити останній тиждень. Я балакав з бабою Мунею за батька, за матір доти, доки зійшли на небі зорі, а тоді пішов у ліжко. На стіні над подушками мене чекав вовк. Так само пильно дивлячись на село під ногами, він стояв на білому снігу і дихав. Цей горбатий художник, певно, знав свою справу. Може, й учився десь, бо де це бачено, щоб хлопець у селі сам малював олійними фарбами. Та ще й так малював. Принаймні картина звертала на себе увагу, вона чимось відрізнялася від усього, що я досі бачив.

Цікаво, а що зараз робить моя нова знайома?..

–  Вітюнчику! Рибчику! Вставай.

Я розплющив очі. Ранок зазирав до кімнати, а коло ліжка стояла баба Муня.

–  Сніданок на столі.

Я солодко потягнувся всіма м’язами.

–  Доброго ранку!

–  Доброго ранку, сонечко. Ну, що тобі наснилося на новому місці?

–  Вовк.
– Сказав я і подивився на стіну над собою.

–  Який вовк?

–  Та отакий. Точно такий.

–  Ну то нічого. Аби не собака. І аби не кусався.

Поснідав я зі смаком. На сніданок були вареники, баба їх з самого ранку наліпила.

–  На пляж?
– спитала баба Муня і додала.
– Дивися, щоб не перегрівся, бо у Стефки Кривої синок перегрівся, до больниці поклали.

Настрій був чудовий. Щоправда, я трохи заспав, і коли дістався пляжу, сонце вже припікало по-справжньому. Хрис-тина вже була на місці. Вона і справді вартувала, тому, поба-чивши мене здалека, перевернулась долілиць і накрилася руш-ником.

–  Привіт!
– я присів поруч.

–  Вітаю.

–  Як ся маєш?

Вона посміхнулась:

–  Файно.

–  Гайда купатись!

–  Зачекай, зараз купальника одягну.

Я знову стояв, відвернувшись, і чекав, доки вона впорається зі своїми бретелями.

–  Не набридло?
– спитав я.

–  Що?
– не зрозуміла Христина.

–  Купальник.

–  Пхе, - вона посміхнулася.
– Та я його за місяць, вважай, другий раз одягаю. І дійсно, засмага на дівочому тілі підтверджувала це.

Ми купалися до нестями. Я залицявся на повну котушку, весь час тиснувся до нової знайомої, чіплявся за бретелі, але вона трималася міцно. Єдине, на що врешті згодилась, - це зняти ліфчика, бо я весь час твердив, що в Європі їх уже давно не носять. На світ Божий вискочили засмаглі, задерикуваті дівочі перса. Христина трохи зашарілася.

–  Отак краще, - я клацнув язиком, оцінюючи побачене. Від її рухів перса ледь тремтіли і дражнили мене цим своїм тремтінням.

Але більш ні на що її розкрутити не вдалося. Стояла ну просто як скеля.

–  Давай після обіду на лиман!
– запропонував я, коли ми, вдягнувшись вже, повертались до села. Христина погодилась.

Після обіду ми гуляли біля лиману. Ніде не зупиняючись, не лягаючи на пісок, ми йшли берегом - то заходячи у воду, то купаючись, то обсихаючи під гарячим ще сонцем, то ганяючи одне за одним так, що бризки летіли на всі боки і з кущів визирали сполохані сонні корови. Христина знову дражнила мене своїм розкішним тілом, але до рук не давалася.

–  Диви на той берег!
– казала вона мені.
– Там місто. А ти туди допливеш?

–  А як же!
– хвалився я, хоча куди там - чотири кілометри, я стільки ніколи не плавав. Проте, якби знаття, що за це буде винагорода…

–  А там, - вказував я пальцем, - живуть мої батько з матір’ю.

–  А мої у Свердловську. Мати вийшла заміж, і я сюди тільки до бабуні їжджу.

–  Підем увечері гуляти?
– спитав я.

–  А я тобі ще не набридла?
– вона хитро посміхалася.

–  Гайда!
– сказав я.
– Я тобі такі місця покажу!

Вона наче якийсь час вагалася, а потім покрутила головою:

–  Ні, я ввечері не можу.

–  Чому?
– не зрозумів я.
– Гайда!

–  Ні, - вона стояла на своєму. І я зрозумів, що це останнє слово.

Тьху ти.

Ми розлучилися, коли сонце своїм краєм торкалося води. Вдома на мене чекала баба Муня із смачною вечерею.

–  Нагулявся, котику?

Нагулявся. Я повечеряв, наївшись від пуза, але так і не знищивши всього, що стояло на столі.

–  Щось ти зовсім погано став їсти, - похитала головою баба.