І винахідник затнувся, розгублений. І широко розкритими очима, в яких почав проступати справжній жах, обвів переповнений зал фешенебельного “Салону краси”.

Далебі, він нічого не розумів. Ну, хай “Король кравців” назвав його “божевільним дурнем” і “шантажистом”. Хай Профспілка перукарів і Ліга косметологів обрушили на його винахід цілу зливу наклепів та прокльонів. Це зрозуміти можна, бо і кравці, і перукарі, і косметологи такі здирачі та зажери, що краще оскальпують самі себе, аби тільки не втратити бодай цент… Але ж ті, що зібрались отут, — не монополісти бізнесу “людська краса”, а його споживачі й об’єкти: “кінозірки” і манекенщиці, продавщиці магазинів і клерки, люди молоді, яким тільки врода й може дати якийсь зайвий шанс на щастя в житті, — невже і вони проти такого простого — і такого людяного! — винаходу?!

Ні, вони, мабуть, не зрозуміли, в чому суть. Ну, звісно ж: він почав торочити про кібернетику й статистику, замість того щоб яскраво й стисло пояснити суть відкриття, а потім продемонструвати машину в дії. Отже, треба все почати знову.

— Кгм… Вельмишановні леді й джентльмени! Після дещо розтягнутої преамбули я дозволю собі дуже коротко повторити пояснення принципу дії моєї машини… Як я вже вам казав, за допомогою кібернетичної злагоди мною було цілком чітко визначено дванадцять тисяч триста основних типів людських облич і дві тисячі триста типів загального складу тіла. На основі гармонійного аналізу сконструйована мною машина з максимальною точністю обчислила для кожного з цих типів оптимальні просторові елементи одягу й зачіски. Що це означає?

Винахідник зробив ефектну паузу і поглянув у зал уже з меншим острахом: йому здалося, що слухачі зацікавились.

— Мабуть, ви чули крилатий вираз: “Краса жінки — в руках кравця й перукаря”? Але справжні кравці та перукарі, талановиті кравці й перукарі, майстри своєї справи, — це божества, на вівтар яких треба кинути десятки доларів, щоб вони зробили бодай рух. А хто має таку можливість? Тільки нечисленні одинаки. Їм, отим щасливим одинакам, справді личать і пасують навіть найекстравагантніші зачіски та сукні, припасовані саме до них, з майстерним урахуванням особливостей їхніх облич та форм тіла… А що лишається всім іншим, — тим, хто неспроможний промостити золоту стежку до осяйного храму Майстрів Людської Краси? Тільки одне: по-мавпячому копіювати кращі зразки. Так, так, по-мавпячому, бо оце сліпе мавпяче копіювання і називають модою…

Глухо й погрозливо загув зал. Але бідолашний Винахідник не зрозумів небезпеки. І одчайдушні знаки своєї дружини він теж витлумачив по-своєму, як докір багатослів’ю.

— Я кінчаю, леді й джентльмени… І скажу вам: я теж за моду. За моду епохи, бо криноліни й шлейфи, скажімо, просто небезпечні для жінок, коли в містах вирує шалений вуличний рух, — не кажучи вже про санітарно-гігієнічні міркування… В програмі моєї кібернетичної машини зважено на всі ці обставини. Більш того, на мікрофільмах моєї машини зафіксовано кільканадцять тисяч зразків сучасного вбрання, створеного кращими модельєрами Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Москви та інших центрів сучасної моди; електронна пам’ять моєї злагоди зберігає багато тисяч фотографій кращих представників усіх типів людей, — в тому числі і портрет нашої шановної Едіт Грейз, яка присутня в цьому залі…

— Це жахливо! — вигукнув хтось з обуренням.

— Ні, це — прекрасно! — з запалом заперечив Винахідник. — Тепер краса кожної жінки — в її власних руках! Ось, дивіться!

Він підбіг до машини, яка стояла посеред естради, скинув з неї запону.

Примітивна й непоказна, вона справляла жалюгідне враження. Видно було, що Винахідник стягався на цю машину, як убогий на кисіль. Це було щось схоже на гібрид зуболікарського крісла з кабіною індивідуального душу, до якого з усіх боків припасовано рулони м’якого кольорового паперу. Та ще стояв поруч ніби дещо перероблений автомат для продажу напоїв, у якого замість табличок з назвами коктейлів сяяли інші: “костюм”, “сукня”, “блузка” тощо.

І по залу прокотився гомін, у якому досвідчене вухо спіймало б не стільки розчарування і незлобивий сміх, скільки задоволення й зловтіху. Але закоханий у свою машину Винахідник не зрозумів цього.

— Отже, прошу! — показав він величним жестом на апарат, потім вклонився до залу. — Шановні леді й джентльмени! Тільки десять центів — і ви одержите найдосконалішу зачіску! Запевняю: не пошкодуєте!

Мовчить зал. Мовчить глухо й вороже. Але в даному разі Винахідник ладен вибачити недовірливим: кому хочеться рискувати своїм волоссям, коли ще ніхто не бачив, як працює отой незвичайний “перукар”? То ж саме для цього першого експерименту й зберігали в первозданному вигляді свої “зачіски” його сердешна дружина та зловредна теща.

— Ви, мадам?

Винахідник зробив знак дружині, і вона бадьорим завченим кроком попрямувала до автомата. А в очах у неї — надія й благання, і худенькі щічки аж пашать…

— Ну, посміхайся ж! — люто шепнув їй Винахідник, а вголос промовив благодушно: — Сідайте в крісло, прошу! Ось сюди, в щілинку, вкиньте десять центів… Так… Увага!

Заклацали вимикачі. Спалахнуло яскраве світло. З-за спинки крісла висунулись химерні важельки. Щось задзижчало, заспівало. І на очах у глядачів почало творитися диво дивне: з кожною секундою зникала мацапура з кострубатим розпатланим волоссям, а замість неї в кріслі поставала надзвичайно миловида, граціозна красуня з великими тривожними очима, які розгублено поглядали то на власне відображення в дзеркалі, то на людей у залі.

Важелі машини не робили жодного зайвого руху. “Р-раз!” — клацали крихітні ножнички, “два!” — закручувалось пасмочко на електричне бігуді, “три!” — розгладжував його мініатюрний гребінець. І отак пасмо за пасмом з швидкістю електричної швацької машинки важельки перебирали волосся молодої жінки, створюючи з нього справжній шедевр мистецтва.

Але, мабуть, найбільше вражений був сам Винахідник. Він дивився на свою дружину, як на справжнє чудо, як на Афродіту, що творилася на його очах із звичайної морської піни.