Пам'ятаю, як у гаю

Ти своїм вiршем чудовим

Чарував усю громаду, -

Тiльки ти один тепера

Можеш дать менi пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобi я в надгороду".

"Ну, на се, - поет вiдмовив, -

Не надiюся я зроду.

Можу я знайти й без плати

Для приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи, зараз

Будеш мати серенаду.

Та менi для сього треба

Ймення й вроду панни знати".

"їй наймення Iзiдора,

А вродлива!.. не сказати!.."

Бiльш поет вже не питався,

Сiв, задумавсь на хвилину,

Записав щось на паперi,

Зняв з кiлочка мандолину,

Показав слова Бертольду,

Мандолину дав у руки

Та написанiї вiршi

I промовив для науки:

"Ти, спiваючи, на струнах

Маєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…

Далi можеш сам добрати".

"От спасибi!" - крикнув лицар.

Ще ж поет не вiдозвався,

А вже лицар був надворi.

На коня! i геть погнався.

I погнався лицар хутко

Через доли, через гори,

I спинився пiд вiконцем

У своєї Iзiдори.

Хутко в неї пiд вiконцем

Мандолiна залунала,

Iз потоку гукiв чулих

Серенада виринала:

"Гордо, пишно, променисто

Золотiї свiтять зорi,

Та не може дорiвнятись

Нi одна з них Iзiдорi!

Найчистiшi дiаманти

Сяють, яснi та прозорi,

Та не може дорiвнятись

Нi один з них Iзiдорi!

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синiм морi,

Та не може дорiвнятись

Нi одна з них Iзiдорi".

Отже, ледве серенада

Залунала у просторi,

Вийшла з хати Iзiдора

Подивитися на зорi.

А як стихли пiд балконом

Любi гуки мандолiни,

До Бертольда полетiла

Квiтка з рожi вiд дiвчини.

В ту ж хвилину Iзiдора

Зникла хутко, наче мрiя,

Та зосталася в Бертольда

Квiтка з рожi i - надiя!

Боже, боже! що то може

Наробити серенада!..

Зникла в серденьку в Бертольда

Темна туга i досада.

Усмiх донни Iзiдори

Був дедалi все яснiше,

I щораз вона ставала

До Бертольда прихильнiше.

Далi перстень Iзiдорин

На руцi у нього сяє,

Нареченою своєю

Вiн кохану називає.

Як же бучно, як же втiшно

Всiм гулялось на весiллi!

Танцювали, попивали

Вiд недiлi до недiлi.

Всiх приймали, всiх вiтали,

Всiм умiли догодити,

Тiльки нашого поета

Пан забувся запросити.

Звiсно, клопоту багато

Завжди пану молодому, -

Хто ж би мiг ще пам'ятати

Про якогось там сiрому?

Час летiв, немов на крилах,

I, мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як лихо

Несподiвано настало.

Забажалось королевi

Звоювать чужеє царство,

Розiслав вiн скрiзь герольдiв

На вiйну скликать лицарство.

I якраз серед бенкету

В замку нашого Бертольда

Залунала гучна сурма

Королiвського герольда.

Прощавай, дружина люба,

Всi розкошi, всi вигоди!

Все те треба промiняти

На далекiї походи.

Залишить Бертольдо мусив

Молодую Iзiдору,

У недiлю вранцi-рано

Вже вiн вирушив iз двору.

Подалося геть за море

Все одважнеє лицарство;

Там за морем десь лежало

Бусурменське господарство.

I пiшло одважне вiйсько

Через нетрi та пустинi;

Не один вояк смутився

По своїй рiднiй країнi.

Та коли вже надто тяжко

Туга серце обгортала,

То спiвцi спiвали пiсню,

Пiсня тугу розважала:

"Не журись, коли недоля

В край чужий тебе закине!

Рiдний край у тебе в серцi,

Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдуть

Сiї сльози й тяжка мука:

Рiдний край щирiш любити

Научає нас розлука".

Так вони спiвали, йдучи

Через дикiї пустинi,

Додавав той спiв розваги