— На мою думку, де плід хворої фантазії. Уже півроку, як Леон долучився до якоїсь, на його думку, страшної таємниці. Вбачав довкола себе ворогів. Тобто хворів на манію переслідування. Боровся з привидами, нарешті піддався їм, втратив рештки здорового глузду і вчинив самогубство.

Шель слухав уважно. Висновки Джонсона мотивували дивний хід подій і розвіювали його сумніви.

— Гаразд, — сказав Шель, — але чи не можеш ти пояснити, що примусило Леона написати такого листа?

— Не знаю. Останнім часом він не був одвертий. Патякав про якісь «темні сили», що оточують його, проте дуже важко повторити ті похмурі монологи. Зрештою, Леон помер. Коли він і напав на слід якоїсь таємниці, то тепер ми вже не дізнаємось, про що йшлося.

— Ото ж то й є, помер! — пробурмотів Шель з невиправданою перекірливістю. — Мене цікавить, одначе, як він пояснив би свого листа, коли б жив.

— Можливо, його дух прийде опівночі до тебе і розкриє секрети! — пожартував американець.

— Слухай, Пауль, не подумай, що я дріб'язковий, але як пояснити, що Леон покінчив самогубством, знаючи про мій приїзд? Адже він ждав мене.

— Не вимагай од мене, щоб я розумів поведінку психічно хворої людини. Такі індивіди в афекті діють всупереч будь-яким принципам логіки.

— Нехай так. Але ж Леон вислав два листи, і один з них не дійшов. Чи це не примушує замислитися?

— Ми не знаємо, чи він справді вислав два. Міг тільки так написати, щоб надати своїм словам більшої ваги. Зваж: сто марок були для нього великою сумою, двісті — майже недосяжною. Я певен, що він вислав лише той лист, якого ти одержав.

— Можливо, — погодився Шель трохи скептично. — Лишається ще тільки одне питання.

— Слухаю.

— Після розмови з фрау Гекль я надумав на час перебування в Гроссвізені оселитися в Леоновій кімнаті. Хазяйка твердить, що вранці, після смерті Леона, двері в його кімнату були прочинені. Правда… там зіпсований замок, — зачиняючи двері, їх треба сильно притиснути… — почавши про це, Шель збагнув, які заплутані і безпідставні його сумніви. Жалкував, що взагалі згадав про них. — А втім, це не істотно, — сказав. — Бідний Леон! Сподіваюся, його лікували?

— Звичайно! Я сам доручив його найкращому в місті лікареві і платив за лікування.

— Якийсь Нанке чи Мінке…

— Доктор Менке. Він не тільки чудовий терапевт, але й видатний психіатр.

— Пані Гекль казала ще… — почав Шель і замовк. Що міг знати Джонсон про якогось старого п'яницю? Згадка про ці незначні деталі не мала ніякого сенсу. — Отже, справу Леона Траубе вважати закінченою? — запитав він за хвилину.

— О, з цілковитою певністю. Адже у нас достатньо власних проблем. Шкода, що ми не підтримували зв'язку, тебе не спіткало б таке розчарування.

— Хтозна… — Шель глянув у пронизану снопом світла гущавину парку. — Досить про Леона, побалакаємо про приємніші справи.

— Коли так, передаю тобі слово, — з смішною покірливістю сказав Джонсон.

— Знаєш, Пауль, справжня мета моєї подорожі — це зібрати матеріал для репортажу про ФРН.

— З якоїсь певної галузі?

— Ні. Мені хотілося б поповнити загальні враження коротенькими сценками з щоденного життя і, можливо, додати щось про асиміляцію переселенців…

— О, це питання досить делікатне. За останні роки сюди прибуло багато людей, які дістали статус репатріанта на підставі свого національного походження. Вони приїхали, заохочувані мріями про високі ренти, відшкодування і загальний добробут. Це — одна з найсерйозніших проблем.

— У поїзді я чув розмову про тимчасовий табір поблизу Гроссвізена.

— Є такий. Він міститься на Веберштрасе. Ти хотів би піти туди?

— Якщо це можливо…

— Вхід не заборонений, але у тебе виникне неправильне враження. Цей табір не є гордістю нашого міста.

Вони розмовляли ще кілька хвилин, потім рушили до міста тією ж дорогою, що й прийшли. Перед будинком суду Джонсон сказав:

— На жаль, я мушу повернутися в контору, сьогодні у мене суд. Початок призначено на тринадцяту годину. Давно вже я ні з ким не розмовляв так щиро. Шкода, що раніше не знав про твій приїзд.

— У мене ж не було твоєї адреси, щоб повідомити.

— Звичайно.

Прощаючись, Джонсон запросив Шеля на вечір до себе.

— Не знаю, чи сподобається тобі у нас, — зауважив він. — Це залежатиме від багатьох речей…

Шель ішов назад приголомшений. Не міг зібрати докупи свої думки і враження. «Так завжди в житті буває, — філософствував він. — Людина до чогось готується, складає плани, наперед обмірковує ходи, а потім усе складається інакше — треба імпровізувати і давати собі раду за непередбачених обставин».

Траубе! Велика таємниця виявилася лише плодом хворої фантазії. Можна було б з цього сміятися, коли б не трагічне закінчення. Він глянув на годинника: скоро перша. Час обідати.

Зайшов до їдальні, де пропонували «швидкі, дешеві страви». У довгастому приміщенні майже нікого не було. На високому стільці сиділа жінка, яка, видно, зачіскою намагалася бути схожою на Бріжіт Бардо. Вона обвела Шеля швидким оцінюючим поглядом і знову втупила очі в меню, яке висіло високо над буфетом. Ліворуч, біля «музичної шафи», стояла молода пара. Дівчина розмірено жувала гумку, хлопець у шкіряній куртці кинув до отвору автомата дрібну монету. Шель помітив, як вибрана пластинка впала на обертовий диск, а механізм спустив ручку адаптера. «Pur immer dein…» [22] — пролунав з гучномовця нудотний тенор.